«Людина не жила для вашого заголовка»: розмова з правозахисницею та письменницею Ларисою Денисенко в Києві

19 червня, у Міжнародний день боротьби із сексуальним насильством в умовах війни (офіційно — Міжнародний день боротьби з сексуальним насильством в умовах конфлікту (СНПК), у Києві відбулася зустріч з адвокаткою, правозахисницею та письменницею Ларисою Денисенко.

Захід організувало Управлінням з питань ґендерної рівності в межах проєкту «Київська Академія Жіночого Лідерства». До дискусії долучилися працівниці профільних департаментів КМДА та представниці громадських організацій, які працюють у цій сфері. Участь у заході взяла заступниця голови Київської міської державної адміністрації з питань здійснення самоврядних повноважень Марина Хонда.

«За даними Офісу Генерального прокурора, станом на березень 2025 року зафіксовано 344 випадки сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом. Найбільше — у Херсонській, Донецькій і Київській областях.

На Київщині третина вцілілих отримали підтримку в КМЦ гендерної рівності, запобігання та протидії насильству, фахівці якого одними з перших прибували у звільнені міста та села. Але це лише частина проведеної роботи. Люди з деокупованих чи тимчасово непідконтрольних територій приїжджають до Києва з тяжким досвідом війни — і тут роблять перші кроки до відновлення», — сказала Марина Хонда.

Вона зазначила, що екологічна, чутлива комунікація — з боку органів влади, медіа і суспільства — є основою для того, щоб вцілілі змогли озвучити свій досвід і звернутись за підтримкою.

«Багато хто відкриється через роки, хтось — через десятиріччя, а хтось, на жаль, ніколи. Це дуже складні, глибоко особисті історії, які, на жаль, не всі готові нести до правоохоронців. Урядова уповноважена з ґендерної політики напередодні оприлюднила дані Проміжного проєкту з виплати репарацій вцілілим після СНПК.

Вони в рази перевищують дані Офісу прокурора, але все одно не відображають реальну картину. А ще дуже відрізняються за ґендером вцілілих. За даними Офісу, близько двох третин — жінки, а за даними Катерини Левченко — чоловіки. Не виключено, що ці дві статистики охоплюють взагалі різних людей і їх потрібно підсумувати», — зазначила заступниця КМДА.

«ЖУРНАЛІСТИ НЕ ПОВИННІ ПИСАТИ ПРО ВОЄННІ ЗЛОЧИНИ КРОВ’Ю»

Лариса Денисенко підкреслила: під час війни правозахисна діяльність тісно переплітається з літературою. Історії, які чують адвокати, з дозволу вцілілих стають голосом тих, хто не готовий говорити сам — і водночас нагадують: про ці злочини не можна мовчати.

Медіа, за її словами, відіграють важливу роль у фіксації правди. Вони розповідають історії, які мають бути почуті. Але коли журналіст перетворює людський біль на контент — виникає питання: де межа?

«Перше правило — не привласнювати історію собі як автору. Вона стосується всіх нас як суспільства. Але передусім вона належить тій людині, яка вціліла», — наголосила Денисенко.

Здатність ухвалювати зважені рішення або контролювати власний публічний образ у такій ситуації часто знижена. Це стосується не лише вцілілих після сексуального насильства, а й всіх вразливих категорій людей.

«Людина не жила для того, щоб її обличчя стало новинним заголовком. І не вмирала, щоб її фото опинилося на шпальтах», — сказала вона.

Журналістика травми — складний жанр. Формально її мета шляхетна: донести правду про війну та злочини. Але, як застерігає правозахисниця, така мотивація легко перетворюється на маніпуляцію.

«Так, є кров. Про неї треба говорити. Але чи обов’язково виливати її в обличчя? Маємо шукати мову поваги. Ми працюємо зі словом, з візуальним рядом — отже, можемо знайти спосіб не завдавати нових ран».

В усьому світі вже існують етичні стандарти. Наприклад, Колумбійський кодекс журналістської етики (2003) закріплює повагу до горя як базовий принцип. В Україні є рекомендації Комісії з журналістської етики, прецеденти ЄСПЛ. Та, на переконання Лариси Денисенко, справжній орієнтир — усередині кожного з нас.

«Якщо в людині немає людяності, жоден кодекс не допоможе. Вона сплатить штраф — і продаватиме знімки на фотостоках. Але якщо ви бачите свою роботу як місію — навчіться слухати. Навчіться не лізти в чужий біль з фотоапаратом», — наголосила вона.

Розповідати про злочини — необхідно. Та форма, мова, інтонація мають значення. Люди не повинні переживати свій біль публічно — без згоди, у стані вразливості.

«Сенсаційність часто межує з вторгненням у найінтимніше. Ми не маємо кликати глядача „подивитися зблизька“ і писати про воєнні злочини кров’ю», — підсумувала Лариса Денисенко.

Також читайте: українці доєднуються до кампанії на підтримку постраждалих від сексуального насильства в умовах війни.

Сніжана БОЖОК, фото Бориса КОРПУСЕНКА «Вечірній Київ»