Борис Тодуров: Немає людини, яку я відмовився б оперувати

– Борисе Михайловичу, ви певний час навчались у Німеччині у відомого професора Райнера Керфера. Він бачив Київський центр серця, який ви відкрили 2007-го, і що він вам сказав? 
– Він приїздив до Києва, був у нашому центрі, і йому дуже сподобалося. Проте вважаю, що ми ще років із двадцять не зможемо наздогнати німців. Та й у мене взагалі немає мети когось перемогти, тим паче вчителя. Просто хочеться зробити клініку європейського рівня, щоб лікарям не було соромно за свою професію. Це питання престижу нашої країни та медицини. 

– Хіба лише престижу? 
– Авжеж, ні. Головне – те, щоб діти з уродженими вадами серця всі залишалися живими. Щоб українці не вмирали у 40-50 років від інфарктів. Знаєте, який нині рівень смертності від серцево-судинних захворювань? 67 відсотків. Щороку ми втрачаємо з цієї причини приблизно 400 тисяч наших співгромадян. Протягом останніх кількох років в Україні спостерігається економічний спад. І це, безумовно, впливає на медицину. Апаратура, матеріали… Усі наші операції високотехнологічні. Деякі з них коштують 100-200 тисяч гривень лише за витратними матеріалами. Але, на жаль, у структурі бюджету на медицину загалом виділяється до 3%. Для порівняння: у цивілізованих країнах ця цифра сягає 9-15%, на Кубі взагалі до 25%. А в нас цих грошей вистачає тільки на зарплату медпрацівників (про неї зараз не вестимемо мови), оплату лікарнями комунальних послуг та придбання деяких медикаментів. Уже кілька років поспіль не закуповується обладнання, немає коштів на його обслуговування. І так не лише в нашому центрі, а в усій Україні. 

– Ви оперуєте вже 27 років, але коли помирає дитина, досі не можете стримати сліз. 
– Так. Я виконую понад 700 операцій щороку. Щодня – від трьох до шести. Для того, щоб хоч трохи зрозуміти, наскільки тяжкою є ця праця, просто постійте в кімнаті, нічого не роблячи, шість годин протягом дня… І так місяць за місяцем. Плюс відповідальність за кожне життя. 

– Свою найпершу операцію ви зробили у 22 роки. Кого рятували? 
– Оперував трирічну дитину з уродженою вадою серця. Дуже хвилювався, але мене контролював досвідчений хірург. Усе закінчилося добре.

– А приходять до вас пацієнти, яких ви врятували на світанку своєї кар’єри? 
– Так, багато хто приходить просто побачитися зі мною. Ті, хто тоді був маленьким, а зараз став дорослим. Приводять також своїх дітей з такими самими вадами серця, адже вони часто спадкуються. А нещодавно я вдруге прооперував дівчину, якій робив операцію 20 років тому… 

– Існує так зване професійне вигоряння (коли людина настільки втомлена від роботи, що їй уже байдуже до чужого болю, вона працює на автоматі й, зрештою, змушена залишити професію). Що ви робите, аби з вами такого не сталося? 
– Порятунок від цього синдрому – фітнес, фізична праця, емоційна розрядка, риболовля, спілкування з онуками. Я вельми полюбляю ловити рибу в якомусь із озер під Києвом разом зі своїми онуками – 5-річним Борею та дворічною Танею. І, звісно, дуже допомагає віра. Я православний. Періодично їжджу на Афон, спілкуюся з ченцями. 

«Розчарувався в колишньому другові Дмитрі Кисельові» 

– Онука назвали на вашу честь? 
– І це розчулило мене до сліз. З роками я стаю сентиментальним. Будь-яке людське нещастя бере за серце. А коли ми їздили на Схід як волонтери, бачив, як люди в одну мить утрачали геть усе, своїх близьких. Як від цього не плакати? 

– Ви казали, що на фронті знайшли чимало друзів, що в дорослому віці трапляється нечасто… 
– Тому що війна очищує стосунки. Там немає сірих тонів. Чорне чи біле: свій або чужий. Якщо ти допомагаєш бійцям, вивозиш поранених та оперуєш їх, то автоматично стаєш близьким другом. Ми забрали з фронту близько сорока таких пацієнтів, привезли до нас. Я сам їздив по них за кермом. 

– Ви рятували людей з обох боків? 
– Бійців рятували тільки наших, бо в ту зону не мали доступу. А щодо дітей, то приймаємо їх з Луганська, Донецька, а також із Криму. І, взагалі, для мене немає такої людини, яку я відмовився б оперувати. Ми зобов’язані рятувати всіх. 

– А було таке, що ви допомогли помиритися запеклим ворогам? 
– Запам’ятався випадок з нашої гуманітарної акції в Косово 2005 року. Там була війна: албанці із сербами вбивали одне одного. З Косова ми взяли кількох дітей, албанських і сербських, з вадами серця. Оперували їх у Києві, навмисно поклали в одну палату. Тож їхні батьки, які у звичайному житті ненавиділи одне одного, опинилися поруч. Через тиждень, коли все закінчилося, ці люди завдяки спільному болю стали близькими друзями. У Белграді після приземлення літака вони прощалися, цілувалися. Їх сфотографували журналісти, а потім вийшла стаття: «Українські кардіолікарі зробили те, що не змогли політики та військові». 

– Коли російський телеведучий Дмитро Кисельов жив у Києві, ви близько товаришували. Проводили разом вільний час, добре знали його родину. А коли почалася війна й ви почули, як він оббріхує Україну, одразу припинили стосунки. Боляче було розчаровуватись у другові? 
– Емоції більше стосувалися подій на Сході, а він був лише одним з тих, хто опинився по той бік барикад. Тому розчарування було не тільки в ньому, а й в інших людях, які спровокували ситуацію. Я сказав йому все телефоном. Після того ми більше не спілкувалися. 

– Він не намагався помиритися? 
– Ні… Думаю, що він досить професійний. Не як журналіст, а як співробітник КДБ чи спецслужб – виконує свою роботу старанно. Тому чекати від нього чогось іншого, мабуть, не варто. Доки були мирні часи, ніхто навіть гадки не мав, що десь глибоко в людини такі мотивації. А коли все це вийшло на поверхню, не лише я, а й уся наша спільна компанія повністю відмовилися від спілкування з ним. 

«Зайвих 50 карбованців інколи давали змогу одягатися» 

– Борисе Михайловичу, один із психологів сказав, що дитинство – найщасливіший період у житті. Ви з цим згодні? 
– Безсумнівно, так і є. Дитинство в мене було світлим та безтурботним (ми з батьками тривалий час жили в Сибіру). Клопотів, відповідальності мало. Усі проблеми – на дорослих. Жив собі та радів… Але зрозумів це вже згодом. 

– Ви залишилися без батька, коли вам було лише 16. Чи був хтось, хто хоч частково його замінив? 
– Так, на той час батька повністю замінив мій старший брат Іван (він теж хірург, різниця у віці між нами – 5 років). 

– А як ваша мати, яка була лікарем станції швидкої допомоги, самотужки ростила двох синів? 
– Ми рано почали їй допомагати. Уже з третього курсу медінституту працювали в лікарні медбратами. Упродовж усього періоду навчання я працював на ставку ночами. На той час зайві 50 карбованців на місяць давали змогу не лише повноцінно харчуватися, а й інколи одягатися. Хоча, пам’ятаю, мені було тяжко: безсонні ночі плюс навантаження в інституті… 

– Ваші власні діти – син і донька – також лікарі. Як ви виховували їх, були демократичним батьком? 
– Коли діти дорослішали, вони цілковито були в руках моєї дружини Олени. А я працював і лише вихідними інколи приділяв їм увагу. Тому вважаю себе не дуже гарним батьком. (Посміхається) Зараз намагаюся компенсувати це завдяки онукам. 

- Я виконую понад 700 операцій щороку. Щодня – від трьох до шести. Для того, щоб хоч трохи зрозуміти, наскільки тяжкою є ця праця, просто постійте в кімнаті, нічого не роблячи, шість годин протягом дня… І так місяць за місяцем. 

ДОСЬЄ «ВК» 
Лікар-кардіохірург Борис Тодуров народився 2 січня 1965 року в Києві в родині будівельника та лікарки. Закінчив столичний медичний університет ім. О.Богомольця. У професійних колах Тодурова порівнюють із самим Миколою Амосовим. Він виконав понад 5 тисяч операцій, здійснив першу в Україні трансплантацію серця від донора (2000 року). Борис Михайлович – доктор медичних наук, професор, директор Київського міського центру серця, який має низку престижних сертифікатів. До його клініки приїжджають оперуватися люди з усього світу, а смертність у закладі нижча за один відсоток, що менше, ніж у багатьох клініках Європи.