Баротравми, діабет і профілактика: київські лікарі-волонтери підтримують прифронтові громади під час війни

З початку повномасштабної війни лікарка-отоларинголог Анастасія Голубєва їздить у прифронтові міста та села як лікар-волонтер. Уже три роки вона не втратила ентузіазму й сил. «Хто, як не ми», — стверджує молода жінка, яка співпрацює з місією FRIDA Ukraine.

— Як ви стали медичним волонтером?

— Усе почалося навесні 2022 року. Я їхала на роботу до лікарні вулицею Старонаводницькою й побачила біля однієї з будівель кілька швидких. Там немає медичного закладу, тож я звернула на це увагу. Подивилася на вивіску, загуглила її, і з’ясувала, що це волонтери, тож і собі захотіла долучитися. Так я потрапила до організації FRIDA Ukraine — це українсько-ізраїльська місія медичних волонтерів, спрямована на допомогу цивільному населенню прифронтових територій.

Перші наші поїздки в прифронтові містечка та села були сповнені чистого ентузіазму. У нас тоді ще не було ані бронежилетів, ані шоломів, а забезпечення було дуже скромне в порівнянні з іншими волонтерськими організаціями. Проте ми прагнули допомогти. Сьогодні ситуація значно краща: у нас є і засоби індивідуального захисту, і медикаменти, і мобільні медичні кабінети в машинах швидкої допомоги.

— Ви за фахом отоларинголог. З якими проблемами до вас звертаються?

— Багато людей пенсійного віку погано чули й сподівалися, що лікар допоможе відновити слух. У декого це дійсно вдавалося, адже проблемою були сірчані пробки, які легко усувалися. Але в багатьох слух погіршувався через вікові зміни, і тут, на жаль, вже нічого не допоможе, окрім слухового апарата. Молодше населення часто зверталося з риносинуситами. Ті, хто багато часу проводив у підвалах, страждали від алергій, викликаних грибками в сирих і непровітрюваних приміщеннях. Хронічні риніти, ГРВІ — усе це нікуди не поділося навіть під час війни.

Пригадую свою першу поїздку в місто Сіверськ у Бахмутському районі на Донеччині. Лікарі тоді приймали пацієнтів у підвалі районної лікарні. Багато людей прийшло: хтось навіть жив у лікарні, а дехто приводив дітей на профілактичні огляди. Основною проблемою прифронтових територій є нестача вузькопрофільних спеціалістів. Ті, хто працюють, мають величезне навантаження, тому вони дуже раді, коли отримують допомогу від колег.

— Чи часто у мешканців прифронтових територій фіксують баротравми?

— Як не дивно, але рідко. Ті, хто живе поблизу лінії фронту, швидко адаптуються. Навіть пенсіонери знають, коли ховатися. Можливо, це лише мій досвід, але цивільні рідко нарікають на контузії. Натомість у військових такі ураження трапляються дуже часто.

— Які спеціальності лікарів найбільш затребувані поблизу фронту?

— Гінекологи, онкологи, ендокринологи. Цукровий діабет — це справжня біда, бо багато пацієнтів не приймають ліки. У нас були випадки, коли рівень цукру у крові досягав 30–40. У нормальному житті це призводить до коми, але там люди якось адаптуються. Це виглядає майже фантастично.

Офтальмологи також дуже потрібні, адже окуляри — це великий дефіцит. Люди їх втрачають, а нові дістати важко. Тому тепер наші лікарі мають із собою запас окулярів із різними діоптріями, щоб роздавати тим, хто їх потребує. Водночас бувають ситуації, коли для надання кваліфікованої допомоги пацієнтів потрібно евакуювати до стаціонарних лікарень, особливо якщо мова йде про онкологію чи гінекологію. Найчастіше оперують у Дніпрі, Харкові, Києві.

— Як із медикаментами?

— Окуляри ми вже згадували. Щодо ліків, раніше ми їх просто роздавали. Але люди, особливо пенсіонери, брали багато «про всяк випадок». Тепер у нас є спеціальний підрозділ, що займається медикаментами. Ліки видають лише за рецептами наших лікарів. У разі цукрового діабету їх виписують із запасом, бо ніхто не знає, коли наступного разу пацієнти зможуть отримати консультацію або потрапити до аптеки.

— Як люди дізнаються про приїзд лікарів?

— Їх інформують райради, волонтери або військові, як це часто відбувається на Донеччині. Також працює «сарафанне радіо». Але іноді трапляється, що люди приходять просто поспілкуватися або взяти гуманітарну допомогу, якої у нас немає. У деяких випадках нам навіть доводилося евакуювати людей. Боляче, коли мами з малими дітьми відмовляються виїжджати, як це було в Бахмуті, коли фронт наближався до міста. Вони свідомо обирали залишатися під окупантами. І ми нічого не могли з цим зробити.

— Як часто ваша організація виїжджає в місії?

— Щовихідних і в різні локації. Наша команда велика, тому ми можемо розділятися й охоплювати більшу кількість людей. Бувало, що лікарі працювали в кількох місцях одного міста, щоб уникнути скупчень. Наприклад, коли фронт уже фактично наблизився до Бахмута, ми приймали пацієнтів у різних підвалах. Також ми допомагаємо переселенцям у санаторіях, де розміщують ВПО, або працюємо з ними у Києві та області.

— Що вам допомагає залишатися серед волонтерів і не вигоріти?

— Робота з військовими. Раніше я працювала у державному центрі реабілітації та лікування військовослужбовців, а тепер у приватному медичному центрі. Проте і зараз, коли випадає можливість госпіталізувати військових, то це пріоритет для мене, як для лікаря.

Мене тримає переконання, що я потрібна людям. Я працюю з військовими і їжджу на виїзди у прифронтову зону, бо ми як країна маємо вистояти, вижити й відбудуватися. А ще — це все заради мого сина, який хвалиться, що його мама — лікарка, яка допомагає людям і військовим.

Також велика підтримка — від спільноти лікарів-волонтерів. Ми розуміємо одне одного, організовуємо пікніки чи вечірки. Це дуже важливо — працювати і повноцінно жити.

Читайте також про київську лікарку-кардіолога, яка їздила на допомогу медикам деокупованих територій.

Наталка МАРКІВ, «Вечірній Київ»