Як «Основний інстинкт» та «Наші Кайдаші» стали театральними хітами: розмова з продюсером Євгеном Олійником

Євген Олійник — актор, відомий за головними ролями у серіалах «Дитячий охоронець», «Козаки. Абсолютно брехлива історія» та інших.

На початку 2022 року він прийняв кардинальне рішення змінити напрямок своєї діяльності, ставши театральним продюсером і створивши один із найуспішніших театрів сучасності.

Гастролі його вистав відбуваються не лише по всій Україні, але й за кордоном. Наразі Євген запрошує глядачів на весняні покази своїх постановок і ексклюзивно розповідає, через що йому довелося пройти на шляху до успіху.

— Євгене, розкажіть, коли і як ви вирішили стати театральним продюсером?

— У мене вже був досвід продюсування вистав, правда, без зірок. Я зробив свої перші вистави за пару років до пандемії COVID-19. Коли розпочався карантин, у мене був запланований тур на 10 міст. Вклав майже всі свої гроші, але втратив майже все. Тоді ж зупинилися всі кінозйомки, покинула кохана жінка, і операція в лікарні пройшла невдало. Коротше, лежиш у бинтах, дивишся на стелю і не знаєш, що робити…Але, зрештою, все налагодилось.

Так, я зібрався і почав вирішувати свої проблеми. Виявилось, я сильніший, ніж вважав. У мене вийшло піднятись і побудувати успішну кар’єру в кіно. Але потім почалась повномасштабна війна. Знову зйомок немає, все зупинилось. На зустрічі зі знайомими режисерами виникла ідея: ми професіонали, чому б не відкрити кіношколу, просто щоб щось робити і не збожеволіти. 10% прибутку — на ЗСУ, якщо взагалі буде прибуток. І, як бачите, в нас вийшло! Досі набираємо студентів. Наразі понад десять наших випускників вже беруть участь у кінопроєктах.

Тоді ж на початку роботи кіношколи я запросив колегу, актора Тараса Цимбалюка, провести кілька занять. Ми разом знімались у «Янголах», і з того часу знайшли спільну мову. Якось після занять пили каву, і я йому запропонував зробити виставу на двох, ще й на болючу для наших людей тему — біженці та емігранти. Тарас одразу погодився.

Спочатку з ним мав грати Артемій Єгоров, але він відмовився, і, щоб заощадити, я вирішив і продюсувати, і грати. Найняв режисера, майданчик і почали працювати. Ніхто не вірив, що в нас щось вийде під час війни. Але вийшло. Працювали з Тарасом за домовленістю: половина прибутку — на ЗСУ.

Спочатку все віддавали. Потім зрозуміли, що запаси закінчуються, і треба щось і самим їсти. Було складно, але одночасно й легше. Ми займались тим, що вміли і це приносило користь, допомагало не впасти у депресію та виживати. Взагалі, з Тарасом комфортно працювати та дружити. Далі, з новими виставами, наша волонтерська діяльність також розвивалась.

— А пізніше ви створили вистави «Наші Кайдаші» та «Основний інстинкт»?

— Так, вистава «Емігранти» збирала глядачів, і тоді ж з’явились невеликі фінанси. Але я розумів, що потрібно більше розвитку, з великою кількістю зірок і розмахом. Ми з Тарасом сіли і почали думати. Я запропонував п’єсу. Тарас почав пропонувати акторів. Він взагалі значною мірою — креативний продюсер з акторів у нашому тандемі. Знову найняв режисера, команду, акторів тощо. Знову вклав всі свої гроші.

Думаю: якщо не вийде, то… все. Але було внутрішнє відчуття, що все буде добре. І «чуйка» не підвела. «Основний інстинкт» в Будинку Кіно за два дні зібрав три аншлаги. Відчуття були незабутні! Вийшло! Я не тільки актор, я вже маю великий успішний проєкт — один із найкращих у країні! Після провалу і майже повного руйнування в карантин. Нарешті, після багатьох спроб і невдач. І всі ці роки важкої праці.

А потім я зрозумів, що потрібно створити виставу народну, веселу і «нашу», щоб люди хоч трохи забули про війну. Так з’явилася ідея «Наших Кайдашів». Обговорили з Тарасом і за старою схемою зробили. Аншлаги. Почав набирати команду, бо сам вже не справлявся, і почали розширювати діяльність.

— За що відповідає театральний продюсер?

— На мені були переговори про оренду майданчиків, укладання договорів, зовнішня реклама, таргетування, організаційні питання, бухгалтерія проєктів, і найголовніше — фінансові вкладення. Та й багато іншого. Театральний продюсер — це не дядечко на мерседесі, який у золоті і лише «випендрюється». Це робота. Складна, важка і займає майже весь час.

— Розкажіть про свою команду.

— З командою в будь-якому бізнесі важко. Поки «своїх» людей знайдеш, багатьох наймеш, а потім звільниш… Як рекрутинговий центр я використав свою кіношколу. Дивився, у кого горять очі від кіно та театру, і пропонував роботу. Так знайшов свого майбутнього заступника — Романа. Він моя «права рука». Потім ще кілька людей з кіношколи прийшли до мене працювати. Нині я задоволений своєю командою. Я називаю їх «мої мурахи» — вони непомітні, але основне навантаження тягнуть саме вони. І це важкий тягар, повірте. Я б сам не витягнув такі обсяги з розвитком бізнесу.

— Чи суворий ви продюсер?

— Вивести з себе мене може неповага або нахабне порушення правил співпраці. Я — справедливий продюсер, все обговорюю на початку співпраці. Якщо людина саботує домовленості чи «воює» зі мною — я з нею прощаюсь. Це єдине. В іншому — я люблю своїх акторів. Частково це заслуга Тараса Цимбалюка. Він давав мені для вибору дуже гарних артистів. Наша дружба переросла в класне партнерство. Без нього так добре все не вийшло б.

— Хто з зіркових учасників вистав став для вас відкриттям?

— Злата Огнєвіч. Вона виявилася гарною актрисою та неймовірним трудоголіком. Якщо колись вона вибере театр чи кіно, на неї чекає успіх.

— Кожна вистава має благодійну складову?

— Так! Ми з Тарасом спочатку все купували для наших захисників зі своїх грошей. І в мене, і в нього є люди, що воюють на передовій. Ми перераховували гроші чи закуповували необхідне. За перший рік нашої діяльності витратили приблизно 600 тисяч з особистих гаманців. Згодом вирішили робити збори під конкретні потреби конкретних підрозділів. Загалом передано чи закуплено на суму близько 2 мільйонів гривень. Жодної гривні не взяли з цих зборів. Це принципово для нас.

— Скільки гастролей вже позаду?

— Загалом я як продюсер показав 196 вистав за роки війни. Збирати глядачів стало простіше завдяки «сарафанному радіо». У Києві раніше я робив 1 виставу кожні 3-4 місяці, і це був аншлаг. Зараз — 3-4 вистави на місяць, і знову аншлаги. Часто додаю додаткові вистави, бо квитки розпродаються дуже швидко. На рекламу витрачаю все менше. Люди вже знають про нас і охоче купують квитки, навіть під час війни. І квитки не з дешевих, до речі. За нашу якість глядач голосує своєю кровною гривнею. Це найкращий показник успіху.

— Скільки особисто ти виділяєш ресурсів на допомогу?

Скільки віддаю особисто не рахую. Це йде близьким друзям на фронті або близьким волонтерам. Припускаю, 100 000 гривень в місяць-півтора. Але це мої особисті гроші та мої близькі друзі — з них відео звітів не вимагаю. Наприклад, є чудовий волонтер — Діма Вівчарюк. Ми з ним у «Козаках» знімалися. За перші півроку війни він віддав на волонтерство усе, що в нього було, вліз у кредит і в якийсь момент просто зліг вдома, бо майже не спав: розвозив їжу, ліки та інші потреби людям…

Якоїсь миті я дізнався від знайомих, що у Діми нічого їсти і він другу добу просто спить вдома. Йому хлопці принесли бутербродів, але, усі розуміли, що цього надовго не вистачить. Але він гордий і нічого ні в кого не просить. Звичайно, я подзвонив і допоміг, чим міг. Вперше розповідаю про це. А більшість таких ситуацій — залишається таємницею між своїми. І не лише тому, що люди мовчать. У нас і ЗМІ часто вважають за краще розповідати про «медійних» волонтерів з великими фондами. А про інших не часто згадують і рідко знають… Ось Вівчарюк той самий. Тільки зараз розповів у кількох інтерв’ю про свою роботу. А скільки таких?

— Як обираєте тих, хто потребує нагальної допомоги?

— Ми допомагаємо лише тим, кого особисто знаємо. Вибираємо тих, кому можемо довіряти, і завжди просимо відеозвіт про отримання допомоги.

— Які гастролі плануєте незабаром?

— Наразі плануємо квітневий тур Польщею з виставою «НАШІ Кайдаші»:

1 квітня — Варшава;
2 квітня — Вроцлав;
3 квітня — Жешув;
4 квітня — Катовіце.

І за три дні вже половина залу у Варшаві та Жешуві була викуплена. Далі продовжимо тур Україною з обома виставами. Готуємо також новинку, але про це розповім згодом.

Олександра ПЛАКІНА, «Вечірній Київ»