Від бухгалтерії до літературних вершин: безмежний світ Панаса Мирного

«У мене одна думка — як би то нашу красну мову так високо підняти, як підняв її Шевченко в пісні. А чи я це зроблю, чи хто другий — для мене байдуже…» — стверджував класик української літератури.
28 січня виповнюється 105 років з дня смерті видатного українського письменника Панаса Мирного (1849-1920). Його вважають одним з найбільш плідних літературних діячів свого часу. Він закликав до боротьби за свободу і рівноправність жінок, виступав проти заборони вшанування пам’яті Тараса Шевченка та вів громадську діяльність під власним іменем, довго не розкриваючи свого літературного псевдоніма.
У день пам’яті «Вечірній Київ» підібрав найцікавіші факти про його життєвий шлях і творчість.


1. Справжнє ім’я письменника — Панас Рудченко. За життя він тримав своє справжнє прізвище в таємниці, не публікував своїх фотографій і не розголошував подробиць приватного життя. За спогадами близьких та друзів, Панас Якович був тихий, мовчазний, і не любив конфліктів, що, можливо, і стало причиною вибору літературного псевдоніма «Мирний».
Ще однією версією походження літературного псевдоніма письменника є місто Миргород на Полтавщині, звідки він походив.
2. Народився 13 травня 1849 та був третьою дитиною в родині миргородського скарбника Якова Рудченка та його дружини Тетяни Гординської, яка походила з родини колезького реєстратора.
У подружжя було п’ятеро дітей: син Іван (Іван Білик), дочка Олександра, сини Панас (Панас Мирний), Лука та Георгій (Юрась).
Тетяна Іванівна весь свій час присвячувала вихованню дітей, і навіть у дорослому віці їхні стосунки були надзвичайно теплими та близькими.

3. Панас Мирний з дитинства захоплювався українською мовою та літературою, і знав «Кобзаря» напам’ять. Вивчити українську мову йому допомогли книга «Українські приказки, прислів’я і таке інше» та «Кобзар».
Ще в юнацтві майбутній письменник почав вести щоденник, хоча перші його записи були російською, поки Панас не побачив петербурзьке видання «Кобзаря» у перекладі російських поетів. Подібне спотворення Шевченкового слова викликало у хлопця неабияке обурення:
«Приходжу додому, мені дають листа від Івана. Як же він мене порадував; шкода тільки, що „Кобзаря“ немає. А ті видали? […] спотворили „Кобзаря“, такий геніальний твір! Чорти!..» — пише у своєму щоденнику юнак.
Наприкінці допису він бідкається про заборонену освіту українською мовою і пише наступні рядки:
«Може, розпочати вести щоденник українською мовою? Завтра ж відмовлюсь від російської та візьмусь за рідну», — фіксує у щоденнику Панас Мирний.
Вже згодом, у дорослому житті він багато уваги приділяє різним мовознавчим темам, про які пише статті. Також письменник залишив декілька крилатих цитат про важливе значення української мови, зокрема:
«Найбільше й найдорожче багатство кожного народу — це його мова, ота скарбниця людського духу, до якої народ кладе свою історію, сподівання, розум, досвід і почуття».


4. Став чиновником за примусом батька, оскільки Яків Григорович Рудченко хотів, що його сини стали чиновниками, а донька має вийти заміж за клерка.
«Держслужба — це вірний шматок хліба!» — казав своїм дітям голова родини.
Уже в 14 років Панас пішов працювати писарем в суд, потім став помічником бухгалтера. Рутинна робота хлопцю не подобалася, а єдиною втіхою хлопця було читання книжок.
У Гадячі він потоваришував з дітьми родини Драгоманових і отримав доступ до їхньої великої бібліотеки. Саме Михайло Драгоманов у 1877 році надрукував книгу Панаса Рудченка «Лихі люди» в Женеві, оскільки в Україні його рукописи були під забороною.
5. Впродовж багатьох років Панас Рудченко працював у Полтавській казенній палаті, його кабінет на другому поверсі був найбільшим. Він мав чин дійсного статського радника, який у табелі про ранги відповідав званню генерал-майора. Панас Якович був надзвичайно скромною людиною, не прагнув ні слави, ні кар’єри. Його спілкування з колегами було гідним і позбавленим улесливості.
За багаторічну працю мав чимало відзнак та нагород, зокрема: орденів Станіслава III та II ступенів, Анни III та II ступенів, та св. Володимира IV ступеня.
Проте лише у вільний від роботи час, письменник міг присвятити себе літературній праці, часто працюючи ночами над своїми творами.
«І я роботою казенною обкладений так, що кожного вечора до півночі доводиться над нею сидіти, а думка — хоч після півночі по одній стрічці що-небудь написати. Сьогодні стрічка, завтра стрічка, за тиждень — то й сім стрічок, а як за місяць, то набереться аж 30. Отак потроху та помалу, то, може, що-небудь і виклиниться», — пише Панас Мирний у листі до Михайла Коцюбинського у 1902 році.
6. Панас Мирний був одним з найбільш плідних українських письменників свого часу. З-під його руки вийшло 718 оригінальних та перекладних поезій, 9 драм, 69 великих та малих прозових творів, 40 прозових уривків без назв — усього понад тисячу творів. На жаль, значна частка його творчого доробку залишилася в рукописах.

Значну частину його спадщини складають вірші, що вражають читачів щирістю патріотичних почуттів, правдивим зображенням жіночої долі та уславленням пам’яті Великого Кобзаря.
Проте сам автор не позиціював себе поетом, вважаючи, що віршування лише допомагає йому творити «дзвінку прозу».
7. У молоді роки Панас Мирний мав декілька невдалих любовних історій. Вперше він закохався у панночку Олену Олексіївну, про що свідчать сумні рядки у щоденнику, адже це кохання було нерозділеним.
Згодом юнак захоплювався дівчатами наймичками, проте одна з них не розділяла його літературного покликання, а інша обрала солдата. Ці стосунки тяжко ранили душу молодого письменника, надихнули його на створення знаменитого роману «Повія», що став однією з вершин його творчої спадщини.
Головна героїня роману Христина Притика — це збірний образ дівчат, яких кохав письменник.

8. Панас Мирний у 40 років зустрів своє справжнє кохання — Олександру Шейдеман. Вони познайомилися на літературних вечорах у полтавського етнографа Віктора Василенка. Олександра, капітанська донька й генеральська сестра, закінчила Полтавський інститут шляхетних дівчат та Харківське музичне училище. Вона була начитаною і знала кілька іноземних мов.
Коли вони зустрілися, Олександра не збиралася надовго залишатися в Полтаві, бо мала нареченого лікаря в Петербурзі. Однак Панас Якович був зачарований її молодістю, знанням літератури та музики. Важливим для нього було й те, що Олександра жила самостійно, заробляючи на життя викладацькою діяльністю.
Сповнений ніжністю, мовчазний Панас Рудченко писав їй листи, називаючи її Шурочкою й голубкою. Врешті-решт Олександра обрала Панаса, відмовившись від багатого нареченого. У квітні 1889 року вони одружилися. Весілля святкували скромно в Карлівці, без присутності рідних нареченого.
Подружжя мало трьох синів — Віктора, Михайла та Леоніда.

Сини Панаса Мирного виросли талановитими, проте мали коротку і трагічну долю. Старший син Віктор загинув на фронті в I світову війну, що стало для батьків страшним ударом. А у 1919 році загинув і найменший син Леонід.
Єдиною втіхою для письменника залишався онук Юрій, якого він сам виховував після того, як середній син Михайло став батьком ще в студентські роки. Згодом Михайло Панасович опікуватиметься меморіальним музеєм-садибою Панаса Мирного та стане його першим директором.
Його онук письменника Юрій та останній з нащадків Панаса Мирного загинув на фронті 1942 році.
9. Сімейне життя було щасливим для Панаса Мирного, проте не обійшлося і без важких випробувань. Олександра була хорошою дружиною та матір’ю, проте страждала на психічні розлади. До народження старшого сина у 1892 році, жінка продовжувала працювати викладачкою музики. Після народження другого сина у 1893 році її психічне здоров’я істотно погіршилося, у неї почалися напади істерії. Письменник був змушений відправити дружину на лікування до Харкова, де жінка провела пів року.

Панас Мирний переживав за свою дружину та про своїх маленьких дітей, залишаючи записи у своєму щоденнику про свої тривоги:
«Господи! Зглянься хоч на те, що ось уже трохи не два місяці, як я без неї горюю; зглянься на діточок, що не бачать матері своєї, не знають її теплої ласки. Допоможи їй, нещасній, подужати свою хворобу якнайскоріше, верни її під нашу оселю, принеси разом з нею мир і спокій в наше безталанне життя».
Після одужання Олександра народила третього сина — Леоніда. Чи загострювалася її хвороба після цього, невідомо.
Панас Мирний залишався вірним і турботливим чоловіком до кінця своїх днів. Вони жили в окремих кімнатах, дружина захоплювалася театром і полюванням, проте письменник не поділяв цих захоплень.


10. У 1892 році в Полтаві під час вистави «Лимерівна» за п’єсою Панаса Мирного сталося випадкове розсекречення його псевдоніма. Марія Заньковецька, перша виконавиця Лимерівни, виступала тоді з гастролями в Полтаві. Після вистави глядачі аплодували та вигукували: «Автора, автора!». Панас Мирний настільки розхвилювався, що, забувши про свою обіцянку не видавати себе та вийшов на сцену.
Згодом місцева преса хотіла влаштувати інтерв’ю з Панасом Мирним, але він відмовився від усіх публічних згадок.
За життя письменник не дозволяв нікому писати про себе в пресі чи літературі, про те, що чиновник Панас Рудченко та письменник Панас Мирний є однією і тією ж особою знало лише обмежене коло людей.

Коли до Панаса Яковича звернувся літературний історик Сергій Єфремов із проханням написати його біографію, Мирний відповів: «Залиште ці думки тепер. Як умру, то псевдонім розкриють, біографію напишуть, і портрети змалюють. Якщо все це буде потрібне. А тепер, на мою думку, не варто про це думати».
Панас Мирний помер від інсульту у віці 70 років. Дружина Панаса Мирного Олександра Михайлівна пережила чоловіка на 22 роки.
***
Панас Мирний є одним із найвизначніших українських письменників та громадських діячів. Його творчий доробок заслуговує на визнання та пам’ять, оскільки він стояв на сторожі української культури й літератури в часи, коли вони зазнавали численних утисків і обмежень.
Письменник залишив неоціненний спадок для наступних поколінь, сприяючи відродженню національної ідентичності та культурного надбання України. Його твори, зокрема романи «Повія» і «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», стали значущими для української літератури, сприяючи розвитку реалізму та національної літературної традиції.
До теми: Безцінний скарб народу: видатні українці про рідну мову.
Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»