«Ковід, війна, обстріли… Я навіть думки не допускала, щоб лишити своїх підопічних»: історія соцпрацівниці з Києва

«Коли все добре, ми не потрібні. Ми потрібні тоді, коли погано, важко, нестерпно…»
Вони не медики, але часто рятують життя, не вчителі, але багато чому вчать заново. Про них майже не говорять у суспільстві й тим паче не пишуть. Але саме соціальні працівники першими йдуть на допомогу своїм підопічним після обстрілів, несуть гарячі обіди під звуки сирени й, коли всіх закликають ізолюватися у зв’язку з пандемією, — йдуть назустріч хворобі.
СОЦІАЛЬНОЮ ПРАЦІВНИЦЕЮ ДОПОМОГЛА СТАТИ… РЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОСТІ
Киянка Наталія Чернова вже понад десять років, ніби янгол-охоронець, який підтримує і допомагає 14 підопічним у найважчі моменти. У професію жінці допоміг прийти… Майдан.

«Я працювала в торгівлі й часто спостерігала за старенькими людьми, які, ледь пересуваючись, несли тяжкі пакети, придивлялися до цін, рахували ті копійки… Мені їх було так шкода завжди, — пригадує пані Наталя. — Потім прийшов 2014 рік. Події на Майдані. Мій чоловік з братом почали активно волонтерити і я замислилася над тим, що теж хочу бути корисною для суспільства.
Тоді й натрапила на вакансію соціального працівника в інтернеті. Почала більше цікавитися і зрозуміла, що хочу допомагати цим людям. Адже здебільшого це і є ті бабусі й дідусі, які приходили до мене в магазин».
КОЛИ ЙДУ У ВІДПУСТКУ — МОЇ ПІДОПІЧНІ МЕНІ СНЯТЬСЯ
За майже 11 років роботи у Територіальному центрі соціального обслуговування Деснянського району міста Києва Наталія Чернова встигла здобути фах соціального працівника. Закінчила університет і по суті могла б працювати за спеціальністю в адміністративній установі, але не наважується лишити своїх підопічних.


«У 2019 році я отримала диплом. Та розпрощатися зі своїми підопічними й сидіти в офісі — не готова. Серед моїх бабусь і дідусів є такі, які зі мною всі ці роки. Вже давно стали ніби родиною.
Мені подобається моя робота. Я отримую задоволення, коли роблю щось корисне. Я вам більше скажу: коли йду у відпустку — мої підопічні сняться мені. Соціальний працівник — це не те, чому можна навчитися. Це стан душі», — констатує пані Наталія.
«МИ ЇХНЯ ОСТАННЯ НАДІЯ»
Серед підопічних пані Наталії не лише люди літнього віку. Є й двоє жінок 35-ти років, які пересуваються на кріслі колісному.
«Одна з них проживає з мамою, яка вже у похилому віці — обидві мої підопічні. Друга дівчина на кріслі колісному — одинока, втратила батьків. Допомагаю їй у всьому. Вона навіть з квартири не виходить. Соромиться. Вже рік у мене на обслуговуванні. Намагаюся її переконати, що треба хоча б на вулицю виїжджати, але поки, на жаль, марно. Дуже її шкода.
Є у мене й онкохвора бабуся, у якої до того ж хвороба Паркінсона. Ось днями до неї зайшла, а в неї голова ходором ходить. Вона в розпачі каже: «Наталочко, таке враження, що зараз голову відірве». Оці моменти найважчі, коли я не в змозі допомогти, — як би того не хотіла. До сліз буває. Але з іншого боку розумію, що я їхня остання надія».
І ці слова є буквальними. Соцпрацівниця пригадує випадок, як одна старенька впала і була напівпритомна. Додзвонитися до неї жінка не змогла. Відчуваючи, що з бабусею могло трапитися лихо, побігла до неї надвечір п’ятниці. Та не відчиняла двері.
«Набираю їй вже під дверима, чую, що телефон у квартирі дзвонить, а вона не йде мені відчиняти. Тоді я викликала рятувальників, швидку, поліцію. Хлопці з МНС залізли через вікно. Як виявилося, бабуся лежала на підлозі, а підвестися не могла. Медики швидко надали допомогу і хвала Богу все закінчилося добре. Після цього випадку старенька ще три роки прожила».
В обов’язки пані Наталії входить закупівля продуктів, ліків, супровід до медичної установи у разі потреби, приготування їжі та прибирання.
«Мій робочий день починається з телефонних дзвінків. Беру собі на список, що кому потрібно: ліки, продукти. Оплата комунальних послуг теж на мені. Є у мене підопічні, які самі готують, то я там можу просто допомогти начистити овочів, наприклад.


Комусь вже важко самому, то зварю супчик, кашку. До когось треба двічі-тричі на тиждень прийти, до когось щодня. У кожного, звісно, свій характер, але за ці роки вже вивчила з ким коли поговорити, з ким помовчати, кому новини розказати, кого просто вислухати», — посміхається Наталія.
НАЙБІЛЬШИЙ ВИКЛИК — ВІЙНА
Якоїсь миті під час розмови пані Наталія стає сумною і зізнається:
«Я ціную професію лікаря і вчителя. Жодним чином не хочу образити цих людей, але чомусь про них говорять всі. А про соціальних робітників ніде й не згадують. Але по суті ми зіштовхуємося з тими самими викликами.
Був Ковід, ми продовжували виконувати свою роботу, коли всі були на ізоляції. У мене, наприклад, підопічна хворіла. Її забрали спочатку в лікарню, а потім додому відправили, бо апаратного дихання не потребувала. А те, що жінка з ліжка не вставала — нікого не турбувало. Я одягала маску, рукавички і йшла до неї. Бо треба було нагодувати, прибрати, ліки принести».
Але особливо складним був початок повномасштабної війни, говорить співбесідниця.
«Багато епізодів досі перед очима. У тривогу, під вибухи — ми несли ліки, гарячі обіди, волонтерську допомогу. Коли люди масово виїжджали й лишали напризволяще рідних літніх людей, — до нас в центр була купа дзвінків: і від людей, яких ми супроводжуємо і від звичайних літніх киян, які не можуть дати собі ради. Не лишили жодного».


Пані Наталії неодноразово пропонували виїхати у безпечніше місце. Її батьки й рідня живуть на Заході України. Але жінка твердо вирішила, що не має морального права залишити своїх підопічних.
«Мій син на початок широкомасштабної був у Краматорську. Він військовослужбовець, тож захищає країну ще з часів, коли війну називали АТО. Чоловік зі своїми друзями-волонтерами 24 лютого 2022 року став на захист держави.
Я залишилася в Києві, хоч звісно ж мої рідні просили, щоб їхала до них. Але як я лишу цих людей. Вони у мирне життя собі ради не дадуть.У всіх був стрес. Кожного треба було заспокоїти. З деким і у підвал доводилося ходити, бо панічно боялися. Перші дні війни для всіх були надтяжкими. Але коли людина розуміє, що може звернутися з будь-яким питанням до когось, вона почувається краще, впевненіше».
БІЛЬШЕ, НІЖ ПРОФЕСІЯ
Як би не було важко пані Наталія не здалася, а продовжувала, як і більшість її колег нести свою місію — у непростих життєвих ситуаціях ставала опорою та надавала підтримку всім нужденним. Хоча вдячність держави за такий труд бажає кращого.

«Через це я й кажу, що про лікарів і вчителів часто згадують, а про нас ніхто. Тому й затримуються тут лише ті, хто за покликом душі. Молоді дівчата прийшли попрацювали й пішли в пошуках кращого, бо заробітна плата мізерна. Але з хорошого — професія дала мені гарних друзів. У нас чудовий колектив. Маємо навіть традицію. Щодня збираємося зранку на каву. Поговоримо, порадимося — вже й легше стало. Вже і є позитивний заряд на день, який далі ми несемо нашим підопічним».
«НАША РОБОТА НЕПОМІТНА, КОЛИ ВОНА РОБИТЬСЯ…»
Директорка Деснянського територіального центру соціального обслуговування Людмила Семенюк про заробітні плати не воліє говорити. Вона впевнена, що зміни на краще обов’язково будуть, але після війни.

«Я сподіваюся, коли закінчиться війна все буде інакше. В Європі зовсім інші зарплати у соціальних працівників. Але на сьогодні під час війни — це не нагальна проблема для обговорення».
Пані Людмила охоче розповідає про своїх соцпрацівниць, адже їй справді є чим пишатися.
«Нам дуже часто роблять компліменти люди з благодійних організацій, волонтери, з якими ми співпрацюємо. Бо до наших працівників, коли не звернешся, — вони завжди охочі допомогти. Ніколи не було такого, щоб, наприклад, хтось сказав, що це не входить у його обов’язки. Якщо нам надали благодійну допомогу — всі одразу приходять і розносять її своїм підопічним».

Директорка пригадує початок повномасштабного вторгнення, коли Троєщина і Лісовий масив були відрізані від усього міста через сполучення.
«Ми просто варилися у своєму котлі. Тільки-но приходила якась допомога, хто на велосипеді, у когось автомобіль є в родині, — сідали й розвозили продуктові набори, засоби гігієни, гарячі обіди, хліб. Щоб швидко нагодувати людей.
У нас була «гаряча лінія», на яку отримували дзвінки від мешканців усього масиву, — це були не лише наші підопічні, ми допомагали всім. Багато чули на кшталт: «Мене залишили родичі. Я не можу встати». Ну як не допомогти? Або: «У мене нема води, немає їжі»… Працювали і в суботу, і в неділю. Жоден не сказав, мовляв, не піду чи не буду».
За час війни були й випадки, коли під час обстрілів Києва серед пошкоджених помешкань — житло стареньких, яким по суті нема кому допомогти, окрім соціальної служби.
«У нас є мультидисциплінарна команда — це люди різних професій. Тому, коли на Лісовому масиві повибивало вікна у наших підопічних, то ми зреагували дуже швидко. Десять квартир зазнало пошкоджень. Але благо, що є волонтери, є ми — ніхто нікого не лишив напризволяще. Коли у людей місяць не було газу — ми так само забезпечували гарячими обідами. Є у нашого центру і два автомобілі — один з яких оснащений під крісло колісне, інший звичайний — легковий. Транспорт передбачений для підопічних».
Людмила Семенюк не приховує, що яким би гарним не був її колектив проблема з нестачею кадрів таки є.
«Так, у нас велика нестача кадрів. Не кожна людина може допомагати іншій людині. Це треба, щоб ось тут в душі було бажання. Тим паче ми ж всі розуміємо, що ці люди старенькі, кожен зі своїм характером, своїми принципами».
Насамкінець пані Людмила пригадує ситуацію, як колись один чиновник (ім’я не називаємо з етичних міркувань - ред.) запитав її, чим же все-таки займається її служба, що він про неї нічого не знає.
«Я відповіла: „А давайте ми на два дні зупинимо нашу роботу і ви швидко до мене зателефонуєте. Бо телефони в адміністрації не затихатимуть і на мить“. Наша робота непомітна, коли вона робиться гарно. Коли ми будемо недопрацьовувати — одразу побачать всі», — підсумувала директорка.
Читайте також на «Вечірньому Києві» історію соцпрацівниці Світлани Пономаренко, яка працює з паліативними хворими. Жінка п’ять разів на тиждень йде допомагати літнім киянам, які мають невиліковні хвороби, часто у її підопічних бувають нервові зриви, серед них є люди з деменцією і ті, у кого коли син, донька чи онуки уникають спілкування, їхньою найближчою людиною до кінця життя фактично лишається соцробітник.
Сніжана БОЖОК «Вечірній Київ»