«З ветеранами так не можна»: колишній військовополонений прокоментував приниження та звільнення з Мінветеранів

Нагадаємо, Євген Шибалов заявив, що за час роботи в Міністерстві зіткнувся з постійними образами та приниженнями з боку керівництва. Він нагадав, що п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про державну службу» гарантує державним службовцям право на повагу до їхньої гідності. Однак, за його словами, ця норма виявилася лише теоретичною.

«За неповні пів року з надихаючих мотиваційних промов керівництва я дізнався про себе багато цікавого. Зокрема, що я «довбой*б», «ніх*я не роблю», «займаюся якоюсь х**тою», «возомніл себе дох*я експертом», «замість роботи тільки піарюся і продаю себе». А! І що в мене «мʼякий х*й».

Тримався я скільки міг. А потім подумав: чому я маю терпіти таке поводження? І написав заяву на звільнення», — йдеться у повідомленні.

На інцидент відреагували й у Мінветеранів. Там заявили, що категорично засуджують поведінку, яка принижує честь та гідність ветерана війни або будь-якої людини, незалежно від віку, статі, національності, соціального статусу тощо і жодні обставини не можуть бути виправданням.

«Призначено службову перевірку з метою виявлення фактів та обставин, про які зазначено в оприлюдненій інформації», — зазначили у міністерстві 6 січня.

У тому ж дописі Мінветеранів повідомило, що направило Уряду документи на звільнення заступниці міністерки Руслани Величко-Трифонюк.

«Окремо інформуємо, що до Кабінету Міністрів України направлено документи на звільнення Руслани Величко-Трифонюк з посади заступника міністра у справах ветеранів України з питань європейської інтеграції», — додали у відомстві.

Вже 7 січня її звільнили з посади.

«Вечірній Київ» поспілкувався з Євгеном Шибаловим особисто. Він розповів, що ці висловлювання не були поодинокими й зізнався, що тричі писав заяву на звільнення.

«З Русланою Величко я знайомий з 2014-го року. Тоді ми обоє були активістами волонтерського громадського середовища. Руслана була зосереджена на допомозі армії. Вона одна з тих, хто створив фонд «Повернися живим» і ще на її рахунку низка ініціатив. Я тоді працював з цивільними жертвами війни на Донбасі (Євген — відомий на Донбасі проукраїнський активіст — ред.).

Потім я став на захист України. Коли демобілізувався, в липні 2024 року, ми зустрілися з Русланою просто поговорити й тоді я дізнався, що вона високопосадовиця в Міністерстві. Руслана сказала мені, що їй потрібен начальник міжнародного управління (Євген володіє двома іноземними мовами — англійською та французькою — ред.). Так ми почали разом працювати.

Спочатку я прийшов на посаду головного спеціаліста, а згодом став начальником згаданого відділу. Сприймав цю роботу, як продовження своєї служби. Був сповнений ентузіазму. Бо коли йшов з армії, переживав, що ніби лишаю пацанів. Тож цю зайнятість сприйняв, як чудову можливість продовжити свою службу, але в іншій ролі. Думав, хлопці-дівчата воюють, а я тим часом буду готувати умови для їхньої демобілізації, повернення до нормального життя. Буду на міжнародному рівні робити все можливе для того, щоб українських ветеранів знали й поважали в усьому світі».

— Євгене, ви прийняли пропозицію своєї доброї знайомої, чи була у вас субординація на робочому місці? Чи можливо дружні відносини завадили у формуванні нових — «керівник-підлеглий»?

— Людину, яка мене запросила у Мінветеранів, я знав з кращого боку. Знав, що Руслана ідейна, активна громадська діячка. Точно знав, що тут не буде імітації бурхливої діяльності, що не буде якихось мутних схем. Бо Руслана порядна, безумовно патріотична.

Коли почав з нею працювати дуже скоро зрозумів, що товаришувати й бути підлеглим — це дуже різні речі. Одразу помітив, що вона полюбляє принижувати тих, хто від неї залежить. Просто така манера спілкування.

Першу заяву на звільнення я написав ще й місяця не минуло. Але тоді ми поговорили, заяву порвали і я її попросив, щоб принижень більше не було. По-перше, я людина емпатична і сприймаю все близько до серця. Є люди, які вживають нецензурну лексику не замислюючись, а я навпаки — чутливий до слова. І сприймаю це на свій рахунок, дуже переймаючись, що «підвів» людину, яка на мене розраховувала.

У жовтні я знову написав заяву на звільнення, бо нічого не змінилося. Тоді компроміс знайшли в тому, що я відправлюся на реабілітацію. Мовляв, можливо, я так бурхливо реагую через те, що одразу після служби кинувся працювати, знехтувавши реабілітацією. Я думав, ну дійсно підлікуюся, а тоді свіжим поглядом на це все погляну. Підлікувався, повернувся і нічого не змінилося. Останньою краплею стали оті нецензурні висловлювання, які я цитував у себе на сторінці. Ба більше, вони вже дозволялися при моїх підлеглих, або інших заступниках міністра.

— Нецензурна лексика була притаманна пані Руслані у спілкуванні з усіма підлеглими?

— Так. Але люди мирилися з такою манерою її спілкування. Сприймаючи це, скоріше, як її недолік. Переваг ніби більше — розумна, ідейна, наполеглива.

— Євгене, чи не шкодуєте, що оприлюднили причину свого звільнення?

— Я після звільнення думав, чи називати мені публічно причини, які мене спонукали. Якщо промовчати — це продовжиться, думав я собі. Тобто я наважився піти, а інші колеги від цього будуть і далі страждати. Я хотів показати, що з ветеранами так не можна. Це моє звернення до всіх — люди, не ображайте ветеранів, бо ми будемо огризатися! Я не вимагаю чогось особливого. Повагу до своєї гідності має будь-яка людина. Ми за свої права будемо боротися!

— Після того, як ви опублікували пост, яка була реакція колективу? Чи підтримали колеги, може навпаки — засудили?

— Я отримав дуже багато повідомлень від своїх колег з Міністерства, які висловили підтримку. Які говорили, що їм шкода, що так вийшло, бо вони хотіли разом зі мною працювати. Коли я повідомив про свій намір звільнитися, багато було таких, хто просив передумати, лишитися.

— Чи готові ви повернутися зараз?

— Ні. Не думаю, що найближчим часом повернуся взагалі на будь-яку посаду у держслужбу. Це для мене гіркий, травматичний досвід.

— Чи очікували ви, що реакція Міністерства щодо звільнення заступниці міністра Мінветеранів буде настільки швидкою?

— Я взагалі такого резонансу не очікував. Я хотів, щоб провели службове розслідування. Хотів, щоб мені дали можливість довести, що я кажу правду. Мав намір добитися хоча б якогось дисциплінарного стягнення. Хотів довести, що так поводитися не можна. Нікому! Що це не завжди буде безкарно.

В результаті я переконався, що Україна попри всі свої недоліки, — це демократична країна, де працює інститут репутації. Думаю, за таку країну таки варто воювати.

— Євгене, ви очікуєте публічного вибачення від Руслани Величко-Трифанюк?

— Мені було б приємно отримати публічне вибачення від Руслани або від Міністерства. Бо у мене однаково лишилося відчуття незавершеності. Формально їй дали можливість звільнитися за власним бажанням. Тобто нема офіційно закріпленого висновку про причину такого рішення. Якби було публічне вибачення, у мене б дійсно з’явилося почуття відновлення справедливості. Я б їх прийняв і вважав би, що цю історію закрито позитивним фіналом. Для мене це був би happy end.

***

Журналістка «Вечірнього Києва» кілька разів намагалася зв’язатися з Русланою Величко, аби почути її думку з цього приводу, але, на жаль, ані на дзвінки, ні на повідомлення, колишня заступниця Міністерства у справах ветеранів так і не відповіла протягом трьох днів.

Редакція залишає право на висловлення власної позиції з приводу скандалу для Руслани Величко-Трифонюк.

Історію військового, колишнього полоненого Євгена Шибалова читайте у виданні «Вечірній Київ».

Сніжана БОЖОК, «Вечірній Київ»