Світло його поезії: незабутньому Василеві Симоненку — 90

8 січня 1935 року народився видатний український поет, один із найяскравіших представників шістдесятників, Василь Андрійович Симоненко.

Він прожив всього 28 років і видав лише одну поетичну збірку. Проте його біографія залишила глибокий слід в історії України, а його вірші пам’ятають та цитують і сьогодні.

Його творчість стала знаковою для української культури другої половини XX століття, адже його поетичні рядки стали символом боротьби за незалежність і національну ідентичність.

«Для пісні своєї, для думи своєї в щасливу мить народила його Україна. І він — за прикладом наших кращих поетів — відплатив їй синівською вірністю, чистим горінням душі», — згадував Василя Симоненка його колега, видатний письменник Олесь Гончар.

До 90 річниці від дня народження, «Вечірній Київ» згадує життєвий шлях видатного українського поета.

Народився майбутній поет у селі Біївці, Лубенського району на Полтавщині у родині колгоспників. Батько Василя — Андрій Леонтович був гульвісою, тож невдовзі покинув родину, коли синові ще не виповнилося і року.

«З того часу шляхи наші не сходилися» — напише згодом у своїй автобіографії Василь Симоненко.

Також про своє дитинство він згадував, що з рідних людей у нього були тільки мати та сивий дід, а татом він нікого не кликав і довгий час був упевнений, що так і повинно бути.

Писати вірші Василько почав ще у віці 7-8 років. За спогадами матері поета Ганни Щербань, у цей час йшла війна, і як і більшість хлопчаків, він захоплювався авіацією, і коли чув звук мотора літаків, то зажди вибігав з хати подивитися, як летить літак у синьому небі. Це захоплення втілилося у 1943 році у дитячий вірш, названий матір’ю «Я маленький льотчик».

У старших класах Василь активно долучився до літературного гуртка, а також входив до редколегії шкільної літературної газети.

У 1952 році хлопець закінчив середню школу із золотою медаллю в селі Тарандинці Лубенського району на Полтавщині. Того ж року він вступив на факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка).

«Ще під час переддипломної практики в „Черкаській правді“ Васін талант помітили одразу та запропонували йому працювати у відділі культури. Там він здобув свої перші журналістські та поетичні бойові хрещення, друкуючи свої замальовки, кореспонденції, рецензії та вірші. Працював днями й ночами, багато курив, не жалів себе у творчих муках. Навіть писав друзям до Києва з проханням надіслати альманах „День поезії“, щоб не відриватися від поетичного життя України», — згадувала у своїх спогадах мати поета.

У 1957 році після отримання диплома, молодий поет та журналіст переїхав до Черкас, де працював у редакціях місцевих газет: «Молодь Черкащини», «Робітнича газета», «Черкаська правда».

У цей час він знайомиться з юною Людмилою Півторадні, яка працювала у редакції кур’єркою. У 22 роки молодий поет одружився. Невдовзі у подружжя народився син Олесь.

Навесні 1960 року в Києві був заснований Клуб творчої молоді, членами якого стали Іван Драч, Алла Горська, Ліна Костенко, Василь Стус, Микола Вінграновський, Іван Світличний, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко також активно брав участь у діяльності клубу, багато подорожував по Україні, виступав на літературних вечорах і диспутах.

З 1962 року Василь став членом Спілки письменників України.

За життя поета побачила світ лише єдина збірка його лірики: Тиша і грім» (1962) та дитяча казка «Цар Плаксій та Лоскотон». Його вірші, які дозволялися до друку, часто піддавалися редагуванню.

Сам Василь Симоненко казав про свій поетичний стиль: «Є в мені щось від діда Тараса і прадіда Сковороди».

Влітку 1962 року Василя Симоненка несподівано заарештували. Очевидці згадують, що залізничній станції в місті Сміла на Черкащині. Між ним і буфетницею ресторану випадково виникла суперечка: за кілька хвилин до обідньої перерви продавчиня відмовилася продати Василеві цигарки, що викликало його обурення.

На місце події прибули двоє чергових міліціонерів і попросили Симоненка показати документи. Василь показав редакційне посвідчення, але, побачивши перед собою відомого поета, правоохоронці безцеремонно скрутили йому руки й на очах у натовпу потягли до вокзальної кімнати міліції. Потім його запхали у «воронок».

Забрати його дозволили лише після втручання секретаря Смілянського міськкому партії. Після звільнення з в’язниці, поет мав сильні забої в хребті та у нижній частині спини.

Згодом він почав скаржитися на сильний біль внутрішніх органів.

Навесні 1963 року його стан значно погіршився. У вересні поета госпіталізували. Лікарі діагностували у молодого поета рак нирок, а проведена операція не дала результатів.

Василь Симоненко пішов з життя 14 грудня 1963 року, не доживши декілька тижнів до свого 29-ліття. Його останнім віршем стали наступні рядки:

«Прощай, мій зошите! Спасибі тобі, друже,

Що ти думок моїх не відцуравсь,

Що ти свої клітини тепло мружив,

Коли над римами я потом обливавсь.

Ти їх сприйняв без жодної огуди,

Єдиний мій читач і шанувальник мій.

Чи сприймуть їх колись і прочитають люди — Побачимо.

Прощай, товариш мій».

Похований Василь Симоненко у Черкасах.

Щоденники та архів молодого поета після похорону забрали його друзі. Після смерті його поезію не видавали впродовж наступних 15 років.

У 1965 році Василя Симоненка висунули на Шевченківську премію, але тоді він її не отримав. Василь Симоненко отримав цю нагороду лише через 30 років, вже у роки Незалежності, посмертно.

Літературні критики називали його «поетом без каменю за душею», а відомий літературний діяч та есеїст Євген Сверстюк зазначив, що Симоненко належить до тих людей, чиї біографії треба вивчати як частину історії України.

До теми: прижиттєву збірку поезій Василя Симоненка з автографом поета продали на аукціоні.

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»