До соціальної служби повинно бути ставлення на рівні вчителів та медиків: розмова з київською соцпрацівницею
Соціальна служба відіграє ключову роль у підтримці суспільства, сприяючи добробуту найуразливіших верств населення.
Ірина Маносян, яка понад 18 років працює соціальною працівницею в Територіальному центрі Шевченківського району, розповіла про особливості своєї роботи, труднощі та радість від спілкування з підопічними.
Початок кар’єри: випадковість, що стала покликанням
«Я навіть не планувала стати соціальною працівницею, — зізнається Ірина. — Усе вийшло спонтанно. На той момент я працювала у їдальні економічного коледжу. Якось зустріла подругу, яка розповіла, що працює в соціальній службі. Зарплата там була вищою, ніж у мене, а графік дозволяв більше часу приділяти сім’ї. Так я вирішила спробувати».
На той час соціальна служба переважно опікувалася літніми людьми. «Від початку я працювала із бабусями та дідусями, які потребували допомоги. Це були люди похилого віку, яким потрібно було принести продукти, ліки чи просто поговорити», — згадує вона.
Сьогодні соціальні служби охоплюють ширший спектр завдань. Вони допомагають не лише літнім людям, але й дітям, особам з інвалідністю, переселенцям та навіть військовим.
«Є працівники, які працюють за комп’ютером як куратори, а є ті, хто надає допомогу безпосередньо. Моє серце завжди належало стареньким. Вони завжди були головною частиною моєї роботи», — ділиться пані Ірина.
Основна частина роботи пані Ірини — це допомога літнім людям, які через вік або стан здоров’я вже не можуть самостійно виконувати повсякденні справи.
«Ми допомагаємо з найнеобхіднішим: сходимо в магазин за продуктами, приносимо ліки з аптеки, супроводжуємо до лікарень для отримання направлень чи консультацій», — розповідає вона.
Іноді догляд за літніми людьми виходить за межі побутових завдань. Соціальні працівники готують їжу, наводять порядок у домівках: «Допомагаємо з прибиранням — підмести, витерти пил. Це не генеральне прибирання, але літнім людям це велика допомога».
Окрім побутових справ, важливою частиною роботи є спілкування. Пані Ірина наголошує: багато підопічних відчувають гостру потребу в людській увазі. На цей час Ірина має 13 підопічних, яких вона відвідує кілька разів на тиждень.
«Я працюю в межах Шевченківського району, це такі вулиці, як Велика Житомирська, Лисенка, Пимоненка, Кудрявська. Щодня я відвідую по п’ять-шість людей, допомагаю їм із закупівлею продуктів, ліків, або просто підтримую розмовою. Для багатьох це єдина можливість відчути турботу та увагу», — зазначає Ірина.
Здебільшого старші люди мало виходять із дому, тому їм цікаво почути новини про місто, театр, природу. Ірина ділиться, що такі бесіди не лише дарують радість стареньким, а й стають джерелом натхнення для неї самої:
«Серед підопічних багато цікавих людей. Наприклад, один із дідусів, якому вже 85 років, був інженером, працював у Чорнобилі, зараз пише вірші про Україну. Інша бабуся, колишня екскурсоводка, залюбки розповідає про свої подорожі та колишнє життя».
Чи змінилася робота під час війни
«Напевно, ні, — розмірковує Ірина. — Наші завдання залишилися такими ж, як і до війни. Ми продовжуємо допомагати літнім людям, ходимо до них кілька разів на тиждень, забезпечуємо продуктами, ліками, надаємо психологічну підтримку».
Однак емоційний стан підопічних часто змінюється. Люди переживають через війну, інколи навіть переосмислюють свої погляди на життя.
Ірина згадує одну зі своїх підопічних, яка колись дотримувалася проросійських поглядів.
«Ця бабуся раніше захоплювалася радянським минулим, навіть згадувала, що мало не вийшла заміж за актора Кирила Лаврова. Але зараз, дивлячись на те, що відбувається, вона змінила свою думку. Вона каже, що путін — це зло, і росія не така гарна, як їй колись здавалося. Для мене це стало приємною несподіванкою».
Мовний бар’єр інколи залишається викликом.
«Вона все життя прожила в Києві, працювала перекладачем в українській енциклопедії. Але спілкується здебільшого російською, хоча розуміє українську. Інші мої підопічні — четверо бабусь і один дідусь — завжди розмовляли українською».
Під час повітряних тривог і обстрілів ситуація стає напруженою.
«Багато хто з моїх підопічних погано чує, тож не завжди знають, що відбувається. Це навіть на краще, бо їм не доводиться так сильно хвилюватися. Ті, хто чує краще, часто залишаються вдома, навіть коли це небезпечно. Я намагалася пояснювати, що краще йти в укриття або хоча б у коридор, але вони відповідають: «Ми залишимося у своїх кімнатах, на своїх ліжках».
Іноді Ірина залишалася поруч із підопічними під час тривог, підтримуючи їх морально.
Про виклики професії
Соціальна робота в Україні, на жаль, залишається недооціненою. За словами Ірини, зарплати в цій сфері низькі, що ускладнює залучення нових кадрів.
«Оплата праці дуже мала. Я вважаю, що до соціальної служби має бути ставлення на рівні з вчителями та медиками. Але я працюю вже 18 років і бачу в цьому сенс. Мої підопічні стали мені рідними. Дехто з них — це люди, з якими я працюю понад 10-15 років».
Попри труднощі, жінка не уявляє свого життя без улюбленої справи. Найбільше у своїй роботі Ірина цінує можливість дарувати тепло та підтримку:
«У мене батьків давно немає, і, можливо, тому я відчуваю особливу потребу дбати про цих людей. Вони стають мені рідними. Я завжди знаходжу радість у цій роботі».
Втім, є й труднощі, які інколи виникають через характер підопічних:
«Не всі люди доброзичливі. Бувають бабусі чи дідусі з важким характером або психологічними особливостями. У таких випадках важко знайти спільну мову. Але це трапляється рідко».
Робота з літніми людьми нерідко супроводжується важкими моментами, адже рано чи пізно приходить час прощатися.
«Складно, дуже складно. Я пам’ятаю всіх своїх підопічних. Особливо тих, з ким працювала роками, кого відвідувала по кілька разів на тиждень. Вони стають тобі майже родиною. Часто я була поруч із ними буквально в останні дні їхнього життя. Це боляче, але водночас є відчуття, що ти зробив для них усе можливе, підтримав, допоміг», — розповідає Ірина.
Часто після втрати підопічного працівниця підтримує зв’язок із його родичами, які телефонують або приходять, щоб висловити подяку.
Мотивація в роботі та емоційна підтримка підопічних
Попри емоційну напруженість, Ірина знаходить у своїй роботі особливий сенс:
«Це не лише професія, це місія. Коли ти знаєш, що допоміг людині прожити день трохи легше, ніж учора, це дає сили працювати далі. Ці люди часто залишаються самотніми, і для них наше спілкування стає важливою частиною життя».
Є підопічні, які не потребують особливої підтримки або допомоги. Попри це, пані Ірина не проти побути поруч та провести час разом, щоб підняти їм настрій та скласти компанію:
«Є люди, які наполягають, що вони все можуть самі: 'Не треба мені допомоги, я сам упораюся! ' Я завжди кажу: 'Ну, добре, спробуйте! ' А потім додаю: 'Але давайте разом — прогуляємося, подихаємо повітрям, або прочитаємо щось цікаве'.»
Тим, хто вже втратив мотивацію, Ірина знаходить особливий підхід.
«Я бабусям іноді кажу: ' А раптом до вас кавалер завітає, а ви навіть не готові.' Дідусів теж жартами підбадьорюю. Це допомагає їм посміхнутися, а потім і рухатися вперед. Головне — підіймати дух».
Літні люди часто виражають вдячність за турботу.
«Буває, що дзвонять на гарячу лінію 15-51 або в управління і висловлюють подяку. Для них це велика радість, адже не всі родичі мають можливість приділяти їм час, а багато хто й зовсім залишився сам. Зазвичай наші підопічні — це люди, у яких або немає дітей, або діти вже самі пенсіонери».
Навіть прості речі можуть змінити їхній настрій.
«Достатньо просто випити з ними чаю, змусити піднятися з ліжка, трохи порухатися. І вони вже відчувають, що хочуть жити далі. Коли я кажу їм увечері: 'Все, до завтра, будемо разом чекати перемоги України', це додає їм надії. Я навіть жартую, що вони повинні дочекатися, поки я сама вийду на пенсію».
Соціальна працівниця — це не просто професія. Це покликання, яке вимагає витримки, терпіння і великої любові до людей. У часи війни ця робота набуває ще більшого значення, адже допомагає літнім людям не лише виживати, а й відчувати себе потрібними й захищеними. Історії, якими ділиться Ірина, нагадують, що навіть у найскладніші часи людяність і турбота залишаються незмінними цінностями.
Читайте також за темою:
Ксенія ЧЕРЕДНИЧЕНКО, «Вечірній Київ»