«Ми ліквідували російський комплекс за $200 мільйонів»: розмова з військовою підрозділу «Тайфун» — «Троєю»

Лілія Ступіна на псевдо «Троя» — дівчина, чия сила і рішучість стали символом боротьби. У 2022 році вона боролася за бійців гарнізону «Маріуполь», які опинилися в повному оточенні, ризикуючи своїм життям, щоб врятувати тих, хто став заручниками війни. Вона активно виступала за звільнення військовополонених на міжнародних майданчиках — в ООН, ПАРЄ та МКЧХ, не залишаючи без уваги жодної можливості для допомоги. Одним із найважчих випробувань стала її боротьба за хлопця, який досі вважається безвісти зниклим.

Того ж року Лілія вступила до бригади «Азов», а згодом перевелася до «Омеги», а згодом — до підрозділу «Тайфун». Тут вона очолила напрям цивільно-військового співробітництва, забезпечуючи бійців необхідними ресурсами, організовуючи їхній відпочинок та допомагаючи з реабілітацією. Її робота стала життєво важливою для солдатів, які борються за Україну, і вона продовжує вносити свій непохитний вклад у цю боротьбу.

Детальніше про історію — у матеріалі «Вечірнього Києва».

РОБИЛА КОКТЕЙЛІ МОЛОТОВА ТА ВОЗИЛА ЛІКИ ЗАХИСНИКАМ

Ще три роки тому життя Лілії Ступіної було звичайним і нічим не вирізнялося серед інших. Вона працювала аналітиком, займалася спортом і волонтерила у рідних Сумах — допомагала дітям-сиротам і тваринам.

Час від часу дівчина подорожувала Україною. Особливо їй полюбилися Карпати, які для неї відкрив її хлопець, воїн «Азову».

Його ім’я та позивний Лілія не називає. Вона лише з теплотою вимовляє: «коханий».

«Ми навчалися в одній школі, але романтичні стосунки зав’язалися пізніше — через соцмережі. Як тільки йому виповнилося 18, він зібрав рюкзак і поїхав до полку „Азов“. Для нього це було важливо — боронити країну. Він для мене — гордість, приклад, моя найближча людина», — розповідає Лілія.

На початку війни вони були розділені: вона залишалася в Сумах, а він — у Маріуполі. У кожного почалася своя боротьба.

«Пам’ятаю, відкрила вікно, бо вибухи лунали звідусіль. І раптом над моїм будинком пролітає балістична ракета. Це був перший раз у житті, коли я побачила таке. Було страшно, але я залишилася. Робила коктейлі Молотова, шукала й діставала ліки, які потім розвозила військовим і хлопцям на блокпостах», — згадує Лілія.

Але з кожним днем ситуація в Сумах погіршувалася. Містом почала рухатися російська техніка, і залишатися там ставало дедалі небезпечніше. Під час однієї з евакуацій Лілія забрала із собою жінку з немовлям і покинула місто. Після 17 годин у дорозі вони дісталися Полтави.

Там її волонтерство закінчилося, але почалася інша боротьба — за коханого.

ЇЗДИЛА НА ЗУСТРІЧ З ПРЕДСТАВНИКАМИ ООН ТА ПАРЄ

У той час всі думки Лілії були присвячені коханому, який обороняв Маріуполь — місто, що, задихаючись від вогню і руйнувань, стало неприступною фортецею для українських захисників. У пастці залізобетонних стін «Азовсталі» вони боролися не лише проти ворога, а й із голодом, спрагою та постійними атаками. Саме там знаходився її коханий.

«Ми, рідні цих воїнів, не могли сидіти склавши руки біля екранів. Ми обʼєдналися, виходили на мітинги, які й досі продовжуються по всій країні. Ми робили все можливе, а іноді й неможливе, щоб допомогти їм. Були думки створити „живий“ коридор. Закликали весь світ діяти, рятувати українських оборонців. Згодом наша спільнота отримала назву — Асоціація родин захисників Азовсталі, і я стала однією з її співзасновниць», — каже Лілія.

У ті часи вони стали голосом тих, хто не мав змоги говорити, і невтомно привертали увагу світової спільноти до ситуації в оточеному Маріуполі. Жінки зверталися до міжнародних організацій, проводили зустрічі з політиками, дипломатами і представниками урядів різних країн, зокрема Туреччини та Ватикану, закликаючи їх стати посередниками у переговорах.

«Я була на зустрічах з представниками ООН та ПАРЄ. Ми намагалися донести до світу масштабну проблему українських полонених з Азовсталі, яких росія не випускає, попри обіцянки обміну.

Памʼятаю, як під час нашого виступу представники росії та Вірменії покинули зал. Проте ми продовжували говорити.

Звісно, ми не очікували, що наша емоційна промова змінить ситуацію, але ми знали, що повинні продовжувати говорити правду та просити допомогу. Ми стали голосами наших полонених Героїв», — розповідає Лілія.

Тоді її коханий вважався полоненим. Однак будь-яка інформація про нього обірвалась за кілька днів до виходу українських оборонців з оточеного російськими військами заводу. Лілія згадує останню розмову з ним 8 травня 2022 року, коли вона попросила його записати голосове повідомлення, щоб почути його голос. Вже наступного дня, в одному з бункерів «Азовсталі», стався обстріл, і хоча згодом були чутки, що його бачили після атаки, точних даних про нього так і не було.

«Відтоді він вважається полоненим. Але для мене — безвісти зниклим, оскільки ніяких конкретних даних по ньому немає й досі. Мені дуже болісно про це говорити. Пройшло вже два роки, а час й досі не лікує. Лише стирає з памʼяті його посмішку, голос та ще деякі моменти нашого спільного життя», — зізнається «Троя».

ПРО РОБОТУ В АЗОВІ ТА «ОМЕЗІ»

Саме через цей біль Лілія вирішує залишити Асоціацію родин захисників Азовсталі та вступити до бригади Азов. Для неї це стало найкращим способом подолати той непереборний біль й продовжити шлях коханого.

Рідні намагалися відмовити, утім марно. У листопаді 2022 року дівчина приєдналася до Азову. Спочатку працювала в пресслужбі, а згодом перейшла до рекрутингового центру в Києві.

«Іноді було дуже важко. Памʼятаю, як переді мною сидів 18-річний хлопець з непростою долею. Я дивилася на нього і в його очах бачила свого племінника. Тоді я відвернулась до вікна і заплакала. Сльози я, звісно, приховала, але на душі було важко. Боліло те, що не знала, що чекає цього юнака попереду. Так, це його свідомий вибір долучитись до армії. Але йому всього 18, і зовсім скоро його чекає війна», — пригадує «Троя».

Рівно через рік військовій запропонували нову посаду в центрі спеціального призначення НГУ «Омега». Вона мала працювати за напрямком цивільно-військового співробітництва, або, як сама каже, стати «сіміком».

«В Україні це відносно новий напрямок, запозичений у НАТО. У мої обовʼязки входить детальне обстеження території для оцінки її особливостей і планування подальших операцій. Ми спілкуємося з місцевою владою та населенням, аби зрозуміти їхній настрій щодо дій українських воїнів. Також надаємо поради особовому складу щодо перебування в певних зонах. Окрім того, ми працюємо з родинами наших військових та сімʼями полеглих бійців», — пояснює Лілія.

Згодом їй запропонували приєднатися до загону безпілотників «Тайфун». Там вона працює й нині, очолюючи напрямок цивільно-військового співробітництва.

ПОСЕСТРА, ЯКА МАЄ ПОНАД СТО УРАЖЕНЬ РОСІЙСЬКОЇ ТЕХНІКИ

«Тайфун» — це новостворений загін, який працює менш як рік, але вже показує разючі результати. Основний напрямок діяльності підрозділу — використання безпілотних систем усіх типів.

«Ми літаємо на всьому, що тільки може літати, — починаючи з FPV-дронів і закінчуючи великими літаками, які виконують одноразові місії та завдають суттєвого удару ворогу. Це дуже болісно для окупантів і надважливо та радісно для нас», — підкреслює «Троя».

Військова каже, що підготовка нових бійців у «Тайфуні» побудована на поступовості та деталізації. Оператори, які приходять на службу, проходять кілька етапів навчання: базовий курс тривалістю два місяці, профільну підготовку в спеціалізованих школах, що триває приблизно місяць, та злагодження, під час якого новачки адаптуються до командної роботи й умов бойових завдань.

«У нас точно немає такого, що людину швидко відправляють на бойові завдання. Після навчання і злагодження новачки виїжджають разом із досвідченими бійцями, які супроводжують їх на позиціях, розгортають обладнання та демонструють, як усе має бути. Це довгий, але необхідний шлях адаптації», — пояснює вона.

Особливу увагу в підрозділі приділяють підтримці нових членів команди, особливо цивільних, які часто стикаються з упередженнями щодо служби.

«Ми намагаємося бути максимально лояльними до людей, підтримувати їх і створювати комфортні умови для розвитку. У нашому підрозділі завжди є можливість кар’єрного зростання. Наприклад, якщо оператор дрона показує добрі результати, він може перейти до роботи з більшими й складнішими системами. Кожна людина має шанс знайти себе і реалізуватися», — додає Лілія.

У «Тайфуні» цінують ініціативу. Лілія наголошує, що тут завжди готові підтримати нові ідеї та прагнення бійців: «Часто говорять, що ініціатива в армії карається. Але у нас все інакше: якщо ти маєш ідею, можеш її обґрунтувати і взятися за новий напрямок — ми тільки раді. Головне, щоб кожен був на своєму місці, адже це надзвичайно важливо для нашої ефективності».

Щодо гендерних упереджень, то і підрозділі БПЛА його немає. У підрозділі служить чимало дівчат, які успішно виконують різні завдання, зокрема працюють операторами дронів.

«Троя» із захопленням розповідає про свою посестру, яка працює операторкою дронів: «У неї понад сто уражень ворожої техніки. Я завжди згадую про неї на інтерв’ю. Вона така маленька білявка з блакитними очима і рожевим волоссям, але має вражаючу статистику. Це справжній приклад професіоналізму. І знаєте, вона у нас не одна така».

МИ ЗНИЩУЄМО ТАНКИ, ГАУБИЦІ, АРТИЛЕРІЮ ТА САМИХ РОСІЯН

Нещодавно підрозділ Лілії знищив рідкісний російський комплекс радіоелектронної боротьби «Борисоглебськ-2» вартістю близько 200 мільйонів доларів.

«Для росіян це було дуже болісно, адже таких комплексів у них залишилося всього кілька, якщо не помиляюсь, менш як десять. Знищення цього комплексу коштувало нам всього кілька тисяч доларів на FPV-дрони, що виглядає вражаючим контрастом», — ділиться співрозмовниця.

За її словами, такі перемоги мотивують бійців на нові досягнення.

«Хлопці постійно знищують ворожу техніку — танки, гаубиці, артилерію, а також особовий склад окупантів. Вони всі дуже націлені на результат і завжди раді можливості виконати щось особливо значуще. А ми, у свою чергу, підтримуємо їх, бо це важливо. Навіть прості речі, як-от солодощі на Новий рік, дарують бойовий дух і затишок», — додає вона.

ПРО ВАЖЛИВІСТЬ ПОСТІЙНО ДОНАТИТИ

«Троя» впевнена: кожен внесок у спільну справу має величезне значення, навіть якщо він здається маленьким.

«Буває, люди донатять навіть 4 гривні. І вони важливі. Просто уявіть, якщо кожен зробить невеликий крок — пожертвує гроші, підтримає збір, допоможе плести маскувальні сітки чи займеться іншим волонтерством, — це вже величезний вклад у нашу перемогу. Такі дії не лише допомагають, але й заспокоюють. Ти знаєш, що робиш щось корисне: твоя окопна свічка зігріє бійця, який боронить нашу землю. Це надихає і дає сили рухатися далі», — говорить Лілія.

Вона зазначає, що підрозділи постійно потребують допомоги. Особливо затребувані автомобілі, генератори, старлінк, екофлоу та інше необхідне обладнання.

«Автівки на війні — це розхідний матеріал. Екіпажі пересуваються на них, і вони постійно виходять з ладу. А ми невпинно зростаємо, тому потребуємо ще більше техніки. Кожна гривня важлива, а тисяча — це вже великий подарунок», — додає вона.

«ЩО НЕ ЗАПРОПОНУЄ УКРАЇНІ ТРАМП, МИ ПРОДОВЖИМО ЗВІЛЬНЯТИ СВОЮ ЗЕМЛЮ»

Третій рік великої війни. Україна продовжує боротися, і всі задаються питанням: що буде далі? Чи можливо досягти компромісів, і які умови може висунути новообраний президент США Дональд Трамп? Лілія, яка з 2022 року знаходиться в оточенні військових, ділиться своїми думками:

«Так, зараз багато обговорень щодо того, як дії нового американського керівництва можуть вплинути на війну. Але хай там як, робота в нас залишиться. Чи то буде припинення бойових дій, чи перемир’я на певних умовах — ми все одно працюватимемо. Роботи багато, і вона триватиме незалежно від обставин», — говорить дівчина.

Про свій стан вона розповідає відверто: «Я звикла. Спочатку, у 2022 році, було дуже складно. Тоді я приймала заспокійливі пігулки, антидепресанти. Особливо після того, що сталося з моїм хлопцем, я просто не могла без них функціонувати. Але з часом, коли я почала знаходити себе на службі, зібралася з думками і зрозуміла, навіщо це все роблю, стало легше. У мене є чітке усвідомлення нашої мети. І це допомагає триматися».

Лілія вірить у боротьбу за майбутнє країни і готова робити все можливе, щоб наблизити перемогу. Її історія — це приклад того, як людина черпає сили в службі, підтримуючи себе метою та вірою у спільну справу.

До теми — Росіяни вже працюють над дронами, які не можна глушити РЕБ, — командир «Тайфуна» Михайло Кмитюк

Даша ГРИШИНА, фото Олексія САМСОНОВА, «Вечірній Київ»