Зіркова Амнеріс: співачка Алла Позняк святкує 20-річчя на сцені Національної опери

8 грудня на сцені Національної опери України відбудеться показ знаменитої опери Джузеппе Верді «Аїда», присвячений творчому ювілею провідної солістки опери, заслуженої артистки України Алли Позняк. Співачка є володаркою могутнього та рідкісного за тембром драматичного мецо-сопрано, що дозволяє їй виконувати найскладніші партії цього амплуа.

Її партнерами у виставі стануть провідні солісти театру: народна артистка України Людмила Монастирська (Аїда), заслужений артист України Олег Злакоман (Радамес), народний артист Сергій Ковнір (Рамфіс), заслужений артист України Олександр Мельничук (Амонасро), народна артистка України Лілія Гревцова (Верховна жриця), а також Владислав Фоміних (Фараон) та народний артист України Олександр Дяченко (Вісник). Диригент — народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Микола Дядюра.

Напередодні ювілейної вистави Алли Позняк, «Вечірній Київ» завітав за лаштунки Національної опери, щоб поспілкуватися з артисткою про її творчий шлях.

— Пані Алло, розкажіть, будь ласка, як Ви почали займатися музикою і чому обрали професію саме оперної співачки?

— Займатися музикою я почала ще у віці 3 років, згодом вчилася на фортепіанному відділі у Харківській спеціалізованій музичній школі-десятирічці. Мені пощастило з прекрасними педагогами, що заклали мені чудову музичну базу, яка надзвичайно допомагає мені у професії.

Також у роки навчання ми часто виступали на різних концертах, і цей перший сценічний досвід є для мене надзвичайно цінним. Цікаво, що моя любов до оперного мистецтва виникла далеко не одразу, бо моє відвідування перш відвідування опери залишило невдале враження. Проте в музичній школі дуже якісно викладали предмет «Музична література», де педагоги нас навчали аналізувати оперу, також ми вивчали та грали різні теми з найпопулярніших опер і слухали записи видатних митців на платівках. Завдяки цим знанням і розумінню, згодом у мене зародилася любов до цього жанру, яка наразі триває все життя.

У роки навчання в музичній школі, я хотіла бути піаністкою, і мої педагоги відмічали, що я маю чудові здібності, проте доля вирішила інакше. Десь у підлітковому віці, я відчула, що у мене «прорізався» дуже сильний та потужний голос.

І з часом я зрозуміла, що саме опера є те, чим я хочу займатися в житті. Неймовірно вдячна своїй першій викладачці співу, мецо-сопрано Людмилі Петрівні Шалі за те, що підготувала мене до вступних іспитів у консерваторію.

І з 1992-1997 роки я навчалася на вокальному факультеті Харківського інституту мистецтв імені Івана Котляревського, до класу знаменитої професорки, заслуженої діячки мистецтв Тамари Яківни Веске — однієї з найвідоміших викладачок другої половини XX століття. Її педагогічне та музичне обдарування були просто феноменальними, а серед її випускників було чимало зірок української оперної сцени, зокрема: Гізела Ципола, Василь Третяк, Нінель Ткаченко, Олександр Востряков, а серед її останніх учнів був наш відомий тенор Дмитро Попов, який зараз успішно виступає у багатьох провідних театрах світу.

 — У Вашому творчому доробку є понад 30 різнопланових партій. Які є найулюбленішими?

 — Впродовж багатьох років я з великим задоволенням співаю опери Джузеппе Верді: «Аїда», «Трубадур», «Дон Карлос», «Бал Маскарад» та «Набукко».

Взагалі, мецо-сопрано, як і сопрано поділяється на декілька типів: ліричне, драматичне та колоратурне, відповідно до цього типу формується і вокальний репертуар співачки. Колоратурні мецо — це рідкісний тип голосу, який має особливу рухливість та віртуозну техніку, яка дозволяє виконувати опери Джоаккіно Россіні.

Ліричне мецо-сопрано ідеально підходить для опер Вольфганга Амадея Моцарта, французької опери, як «Міньйон» Амбруаза Тома, Зібель у «Фаусті» Шарля Гуно чи Жюля Массне. Мій голос — це драматичне мецо-сопрано, які чудово підходить для виконання саме вердіївського репертуару.

Цього року в мене був захопливий проєкт — постановка опери «Бал-Маскарад» у Турині з видатним італійським диригентом, Ріккардо Муті. До речі, пан Муті вперше диригував цією оперою ще 50 років тому з виданим американським тенором Річардом Такером. Це була найцікавіша робота з видатним маестро. Іноді, знаючи музику опери, я не могла її впізнати, бо він трактував її зовсім по-іншому, що було справжнім дивом.

— Розкажіть про свій образ єгипетської царівни Амнеріс з опери «Аїда» та чому обрали для свого бенефісу саме цю партію?

— Для мене ця вистава є надзвичайно знаковою та улюбленою. Пригадую, коли я принесла документи для вступу у консерваторію, на консультації мені сказали, що мій голос і зовнішність ідеально підходять для цієї партії. А Людмила Морозова-Тарасова зазначила: «До нас вступає Амнеріс».

На сцені Національної опери я вперше виконала цю роль у 2005 році. Тоді я буквально увірвалася на сцену з однієї лише оркестрової репетиції. Тодішній головний диригент, нині покійний маестро Володимир Кожухар взяв на себе велику відповідальність, швидко ввести мене в цю виставу. Пам’ятаю, як за лаштунками моїми пересуваннями сценою керував режисер-постановник та корифей української опери Дмитро Михайлович Гнатюк.

Наразі вже маю 178 виступів у цій партії в різних театрах світу. Від виконання цієї надзвичайно складної партії, від драматургії цього твору, від цієї геніальної музики, якою можна насолоджуватися вічно, я завжди отримую величезне задоволення. Обожнюю і драматичні стосунки у виставі з моїми талановитими партнерами, з якими ми проживаємо на сцені цю історію.

Я дякую всім моїм сценічним партнерам за ці роки роботи у театрі: у когось я вчилася, з кимось відчувала на сцені справжню гармонію, відчуваючи з пів фрази настрій партнера. Для оперного артиста такі речі є надзвичайно важливими.

— Як повномасштабна війна вплинула на ваше життя і кар’єру?

— 24 лютого 2022 року я зустріла у Харкові, де у цей день мала співати у концерті у філармонії під керівництвом нашого відомого диригента, народного артиста України Анатолія Калабухіна. Свого часу під його керівництвом я робила свої перші кроки на оперній сцені.

Ніч напередодні концерту я ночувала у квартирі моєї мами, і зранку прокинулася від жахливих вибухів. Це російські війська бомбили аеропорт. Концерт скасували, але ця простріляна ворожими обстрілами афіша висіла ще довгий час біля філармонії. На жаль, у червні 2022 року Анатолій Васильович пішов з життя.

Як уродженка Харкова, я відчуваю особливий зв’язок з моїм рідним містом і біль, який воно наразі переживає. Але попри це, неймовірно рада за своїх колег, що вони змогли облаштувати сцену в укритті, де зараз проходять вистави.

У перші місяці війни Національна опера не працювала, завдяки нашим захисникам, ми змогли відновити роботу у травні 2022 року. На перших виставах ми мали аншлаги, а публіка сиділа зачарованою, неначе потрапила до іншого виміру реальності.

Досі згадую свій перший виступ на сцені з початку повномасштабної війни. Це була прем’єра опери «Бал Маскарад» Джузеппе Верді місті Тирана в Албанії. Після завершення вистави я вийшла на поклін з прапором України, який разом з нашим послом Володимиром Шкуровим, ми розгорнули на сцені під шалену підтримку глядацької зали.

Тоді я відчула неймовірну підтримку нашої країни серед глядачів, що дало мені надзвичайно потужний стимул для моєї подальшої творчості.

— Про що мріє заслужена артистка України Алла Позняк? Які Ваші творчі плани на майбутнє?

— Я мрію про закінчення війни та розквіт своєї країни, про відбудований мій рідний Харків і про мирне життя. У творчості хочу познайомити київського глядача з операми «Самсон та Даліла» Каміля Сен-Санса, гастролі якої планувалися перед війною, і «Троянці» Гектора Берліоза. Крім того, я мрію виконати видатні вокальні цикли з оркестром Ріхарда Вагнера, Густава Малера та Моріса Равеля.

Сподіваюся, що ці мрії здійсняться і принесуть багато радості та натхнення нашій аудиторії.

Довідка.

Алла Позняк — заслужена артистка України, солістка Національної опери України.

Випускниця Харківського університету мистецтв ім. І. Котляревського (1997 р., клас проф. Т. Веске). З 2004 р. — солістка Національної опери України.

Партії: Азучена, Амнеріс, Еболі, Ульріка, Маддалена, Фенена, партія мецо-сопрано («Трубадур», «Аїда», «Дон Карлос», «Бал-маскарад», «Ріголетто», «Набукко», Реквієм Джузеппе Верді), Лаура, Сліпа («Джоконда» Амількаре Понкієллі), Марта, Зібель («Фауст» Шарля Гуно), Ерда, Фріка («Золото Рейну», «Валькірія» Ріхарда Вагнера), Баба-Яга («Русалка» Антоніна Дворжака), Даліла («Самсон і Даліла» Каміля Сен-Санса), Настя («Тарас Бульба» Миколи Лисенка), Йохаведда («Мойсей» Мирослава Скорика), Джемма («Ярослав Мудрий» Георгія Майбороди), Зіта («Джанні Скіккі» Джакомо Пуччіні) та інші.

Співачка часто виступає в ораторіальному та камерному жанрах: Людвіг ван Бетховен, симфонія № 9; Густав Малер, симфонії № 2, 8.; Перголезі «Stabat mater»; Й. Бах: Магніфікат, Меса H-moll (Меса сі мінор), «St.John Passion» («Страстi за Іоаном»), «Matthew Passion» («Страсті за Матвієм»); Євген Станкович, симфонія № 8.

У 2009 році після виконання Реквієму Джузеппе Верді на «Festival de musique La Chaise-Dieu» французька газета «Le progres» особливо відзначила «могутній та рідкісний за тембром, унікальний голос» Алли Позняк.

У 2012 році Алла Позняк брала участь у постановці опери «Дон Карлос» театру Модени, яка була включена до серії «Tutto Verdi», присвяченої 200-річчю Джузеппе Верді. Ця серія об’єднала найкращі постановки 26 опер Верді за участю відомих оперних виконавців та диригентів.

Артистка активно пропагує українську класичну та сучасну музику, виконуючи твори Миколи Лисенка, Ігоря Шамо, Євгена Станковича, Володимира Птушкіна, Володимира Золотухіна та інших.

Гастролювала і виступала з концертами та виставами у Японії, Італії, Німеччині, Австрії, Франції, Швейцарії, Данії, Чехії, Польщі, Туреччині, у різних містах України.

Має фондові записи на радіо, серед яких: «Реквієм» Джузеппе Верді, кантата «Б’ють пороги» М. Лисенка, оперні арії з оркестром, романси, та народні пісні з оркестром народних інструментів.

До теми: Зачаровувала голосом незбагненної краси: зірка київської оперної сцени святкує ювілей.

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»