У Києві 20 років тому ВІЛ-інфіковані тягнули жереб, кому дістануться ліки: розповідь легендарного соцпрацівника

Методист Київського міського центру соціальних служб Леонід Петрович уже 26 років працює у системі соцслужб міста Києва. Він розробив за бюджетні кошти першу в Україні програму соціальної підтримки людей, які живуть з ВІЛ. До речі, 1 грудня відзначали Всесвітній день солідарності з людьми, які живуть з ВІЛ.

Через пана Леоніда пройшли понад 15 тисяч людей, сімей, які опинялись у різних складних соціальних ситуаціях, потребували професійної соцпідтримки та допомоги. Завдяки службам у справах дітей, соціальним службам і таким небайдужим ентузіастам як Леонід Крисов, на вулицях Києва сьогодні вже не зустрінеш безпритульних і бездоглядних дітей, яких чимало було у столиці наприкінці 1990-х.

У місті мало залишилось підвалів і горищ, де б не побував Леонід Петрович під час профілактичних рейдів. До роботи у Київському міському центрі соцслужб він викладав мови та літератури у загальноосвітній школі та був заступником директора з виховної роботи.

Нині 61-річний пан Леонід — заслужений працівник соціальної сфери України, провідний спеціаліст з питань соціальної роботи з людьми, родинами з проблемами соціально небезпечних захворювань та викладач кафедри психології, філософії та суспільних наук Таврійського національного університету імені В. І Вернадського.

Як методист Київського міського центру соціальних служб він розробляє та впроваджує нові програми підвищення рівня компетентностей спеціалістів із соціальної роботи міста Києва, з використанням інноваційних технологій та методів соціальної роботи з людьми, які живуть з ВІЛ та хворими на туберкульоз, гепатит. Надає первинні інформаційні послуги щодо профілактики, лікування цих хвороб, а також щодо програм реабілітації та роботи груп взаємодопомоги.

До речі, саме Крисов став ідейним натхненником створення онлайн-музею історії соціальних служб Києва — одного з перших такого роду музею в Європі. А ще Леонід Петрович, мабуть, найбільший в місті оптиміст, який, втім, не прагне уникати проблем, а спрямовує всі свої сили на їх розв’язання та впевнено дивиться у майбутнє.

— Я оптиміст по життю та щиро вірю в нашу перемогу і процвітання українського народу, — каже «Вечірньому Києву» пан Леонід. — Сонце світить — прекрасно, дощ іде — чудово. ППО працює, ЗСУ захищає, транспорт ходить — значить усе буде добре».

«СЬОГОДНІ ДУЖЕ БАГАТО ЛЮДЕЙ ВІДЧУВАЮТЬ ДЕФІЦИТ СПІЛКУВАННЯ»

— За 26 років роботи у системі соцслужб, у тому числі під час війни, ви напевно бачили та переживали багато людських трагедій, болі, втрат і безнадії. Як тут не вигоріти вщент, не кажучи вже про те, щоб залишитися оптимістом?

— Наша робота — піклуватися про інших. Тому маємо таке професійні захворювання, як співзалежність, тобто залежність від позитивного вирішення проблем іншої людини. Моя особиста терапія — футбол, яким захоплююсь з дитинства, музика та здоровий спосіб життя. Збірна України з футболу перемогла Албанію з рахунком 2:1 і, слава Богу.

А якщо серйозно, вся соціальна робота у світі будується на позитиві та довірі. Пам’ятаю, коли був у Німеччині в рамках заходів навчання та покращення міжгалузевої взаємодії — спільної програми міст-побратимів між Мюнхеном та Києвом за проєктом «Діяльність у напрямку ВІЛ/СНІДу у Києві — підвищення кваліфікації фахівців у галузі медицини та соціальної роботи», перемикав уранці в готелі 65 телеканалів і не почув жодного повідомлення про вбивство чи пограбування.

Мені пояснили, що така у ФРН державна політика. Людина має прокидатися під найкращу інструментальну музику, краєвиди німецьких Альп і відчути, що потрібна своїй державі.

Нам усім треба навчитися шукати позитивне у кожній обставині та цінувати те, що маєш. Це питання нашої соціальної і ментальної безпеки. Саме оптимізм допоможе нам сьогодні з гідністю подолати всі труднощі. Головне — ніколи не втрачати надію.

Але я не дивлюся на світ крізь «рожеві окуляри» та добре розумію, що не можу вирішити всіх проблем. Утім, буду краще себе почувати, якщо мені вдасться зробити якісь позитивні кроки в кожній конкретній ситуації.

— Можете навести приклад?

— Сьогодні, наприклад, зайшов у Центр сторонній чоловік із похміллям, попросив води. Йому було дуже погано. У мене кулера в кабінеті немає, тож пішов до колег і приніс йому стакан води. Поспілкувались… Тобто я зробив перший позитивний крок і впевнений, чоловік прийде до нас іще, адже у нас він відчув себе людиною, а не волоцюгою чи «алкашем».

Коли я працював у школі, мені дуже подобалось, що мене активно слухають учні. А коли я прийшов у соціальну службу, то вже сам навчився слухати. Сьогодні дуже багато людей відчувають дефіцит спілкування та потребують, щоб їх вислухали. Але їм нема кому розповісти про свої проблеми. Тому моя задача як консультанта — не тільки вислухати, але й почути.

Я практик, через мене особисто пройшли 15 500 людей, сімей із дітьми, які опинялись у різних складних ситуаціях. Це величезний досвід, який не можна купити на книжковому ринку на Почайні. Тож можу порівнювати різні історії.

Буває, кажу людині, яка прийшла до мене на консультацію та розповіла про свої проблеми: «Я вас вислухав. Якщо дозволите, розповім вам іншу історію. Більш жахливу, ніж вашу». І людина слухає…

«ЯКОСЬ ДО НАС ЗАЙШОВ КОЛИШНІЙ В’ЯЗЕНЬ, ЯКОГО ЗА ЧАСІВ СРСР ЗАСУДИЛИ ДО РОЗСТРІЛУ»

— Яка історія з вашої практики запам’яталася найбільше?

— Їх безліч. Кожен випадок, кожна людина — це якась своя окрема історія. Багато з них, враховуючи всі обставини, завершилися успішно. Якось узимку прийшов до нас змерзлий літній чоловік і попросив пустити погрітися. Пригостили його чаєм і розпитали про життя.

Як виявилося, чоловік у 1990 році був засуджений до смертної кари за вбивство двох міліціонерів. З його слів, це була самооборона. Від розстрілу його врятував мораторій на смертну кару. Відсидів понад 20 років у виправних колоніях. Але дружина не захотіла його приймати. Так колишній в’язень опинився на вулиці.

Я зателефонував дружині цього чоловіка. Вона заявила, що чути більше про нього не хоче. Так само відмовились від рідного батька і дві його доньки. Сказали, що їх виростив інший чоловік і їх можна зрозуміти.

Мій підопічний попросив знайти фото його доньок у соцмережах, щоб подивитися, як вони виглядають. Видруковані на чорно-білому принтері світлини, він досі тримає у кишені біля серця. Зараз цей чоловік живе в одному з центрів адаптації неурядових організацій і доглядає за хворими людьми.

Інша історія. Звернулися до мене жителі сусіднього з нашим Центром будинку зі скаргою на 40-річного чоловіка, який завжди напідпитку з’являється в їхньому дворі, лається та погрожує перехожим. Підійшов, ввічливо запитав, як його звуть. Він розповів, що сам з окупованої Горлівки.

Там його вважали «бандерівцем», тут — сепаратистом. Каже: «Ось ви зараз поїдете додому, а я буду шукати лаву, щоб переночувати». Запросив його до нашого Центру подивитися, як проходить зустріч анонімних алкоголіків.

Він прийшов напідпитку, але йому дозволили бути присутнім і тільки слухати. А слухав він, треба сказати, уважно. Після цього чоловік регулярно почав ходити на групи анонімних алкоголіків. Має тепер два роки тверезості. Ми допомогли йому відновити втрачені документи.

Якось підходить до мене і каже: «Леоніде Петровичу, ви мені життя врятували. Я став зовсім іншою людиною». Він долучився до лав ЗСУ, пройшов навчання у Великобританії й зараз виконує завдання у зоні бойових дій.

«БАНДИТИ „ЗАБИВАЛИ СТРІЛКИ“ ПРЯМО БІЛЯ ШКОЛИ»

— Леоніде Петровичу, а чому ви вирішили змінити посаду заступника директора школи на роботу у соціальній службі?

— Я 14 років пропрацював у школі на Печерську. Займався з дуже талановитими дітьми, адже у нас були художні класи. У 1990-х роках стало надзвичайно складно працювати в освіті, втім труднощі мене ніколи не лякали. Тоді у Києві та всій Україні була напружена криміногенна ситуація.

Бандити «забивали стрілки» прямо біля школи й могло статися все, що завгодно. Я, крім Господа Бога, не боюся нікого. Тож ходив до кримінальних авторитетів домовлятися, щоб де інде влаштовували свої розбірки. Водночас серед молоді ширилися наркоманія, алкоголізм. На вулицях все більше стало з’являтися бездоглядних дітей.

З цим усім треба було щось робити. Представник президента у Києві Іван Салій підписав 28 жовтня 1992 року розпорядження про створення Соціальної служби для молоді у столиці. Відтоді розпочалось становлення та розвиток сучасної системи соцслужб у нашому місті. Над її створенням працювала група моїх знайомих освітян-ентузіастів. Я долучився до цього процесу у 1998 році.

Звісно, система соцслужб з’явилась не на порожньому місті. До цього були радянські установи, але вони безнадійно застаріли ще за часів СРСР. З’явились нові виклики й багато чому треба було вчитися. Ми зверталися по допомогу до західних фахівців. Проходили навчання та курси з підвищення кваліфікації за кордоном.

У 2002 році я розробив першу в Україні програму соціальної підтримки людей, які живуть з ВІЛ. Багато що вдалося принципово змінити.

— А скільки у Києві людей, які живуть з ВІЛ?

— За даними міжнародних експертів, у Києві близько 21 500 ВІЛ-інфікованих. До речі, це захворювання вже давно вийшло за межі груп людей із так званою ризикованою поведінкою. Твердження про те, що ВІЛ\СНІД нібито є проблемою лише людей, які вживають наркотики ін’єкційно, секс-працівниць і геїв, не відповідає дійсності.

Найчастіше, у 80% випадків ВІЛ передається статевим шляхом, переважно у результаті гетеросексуальних контактів. У 19,2% випадків — через кров і 0,8% — від матері до дитини.

До речі, смертність у Києві дітей, народжених ВІЛ-позитивними батьками, фактично нульова. Найстаршій такій дитині зараз 29 років. Багато з них уже одружилися та народили здорових малюків. Сучасна репродуктологія дає таку можливість.

Я дуже пишаюся тим, що чотири мої вихованці, народжені ВІЛ-позитивними батьками, закінчили вищі навчальні заклади та прийшли працювати у сферу соціальної роботи.

«ДЕПУТАТИ ВЛАШТУВАЛИ ІСТЕРИКУ, КОЛИ ДІЗНАЛИСЬ, ЩО В ОДНОГО З НИХ НІБИТО ВИЯВИЛИ ВІЛ»

— Наприкінці 1980-х років, коли у СРСР виявили вже кілька сотень ВІЛ-інфікованих, СНІД називали «чумою XX століття». У суспільстві була справжня паніка: люди боялися заразитися через рукостискання, інфікованих дітей не брали до дитячих садочків, а їх батьків звільняли з роботи. Сьогодні люди перестали боятися діагнозу ВІЛ?

— Коли на початку 1980-х світ вперше зіткнувся з цією інфекцією, вона здавалася таємничою та страшною. ВІЛ вражав імунну систему цілком здорових людей, залишаючи їх беззахисними перед будь-яким захворюванням. Ніхто не розумів, що з ними відбувається та як лікувати пацієнтів. Тому паніка була страшенна у всьому світі. У Німеччині вона тривала з 1983 по 1987 роки. Радянські люди дізналися про СНІД одними з останніх.

Утім, навіть коли вчені та медики розвінчали всі популярні міфи про ВІЛ і довели, що інфекція не передається через поцілунки, рукостискання, посуд, телефон та інші побутові речі, забобони та страхи все одно збереглися. Принаймні в Україні. Про що можна говорити, коли за часів мера Черновецького у 2007 році депутати Київради влаштували справжню істерику через інформацію про те, що в одного з них нібито виявили ВІЛ.

Деякі столичні обранці відмовлялися заходити до сесійної зали. І все це, на хвилиночку, відбувалося у XXI столітті. Ми приїхали в мерію, розповіли, що таке ВІЛ і його остання фаза розвитку — СНІД. Запропонували депутатам зробити тести прямо у нашій автівці. Після цього пристрасті вщухли.

— Діагноз «ВІЛ-інфекція» давно не вважається вироком. Можливості сучасної медицини дозволяють підтримувати здоров’я пацієнта протягом десятиліть…

— Так, завдяки відкриттю високоактивної антиретровірусної терапії саме захворювання перейшло до розряду контрольованих. Однак у Києві такі препарати з’явилися лише у 2004 році, але на всіх інфікованих їх не вистачало.

Я чудово пам’ятаю, як чотири людини з ВІЛ-інфекцією тягнули жереб, кому дістануться антиретровірусні ліки. Двох з них, на жаль, уже немає в живих. Нині антиретровірусна терапія доступна кожній людині з ВІЛ. З того часу багато що вдалося принципово змінити. У Києві діють два центри для ВІЛ-інфікованих дітей та молоді — один на лівому, інший на правому березі міста.

Також зараз немає ніяких проблем в тому, щоб дитину з діагнозом ВІЛ-інфекції прийняли у дитячий садочок, школу чи університет. Підлітки з таким діагнозом виступають у складі юнацьких збірних України з різних видів спорту.

Не треба уникати чи боятися людей із ВІЛ, навпаки — спілкуватися з ними та взаємодіяти. Пам’ятаю, як у Мюнхені 1 грудня у Всесвітній день боротьби зі СНІДом зустрів людину зі значком, на якому було написано: «Я живу з ВІЛ. Мене не треба боятися».

«УКРАЇНА НЕ Є ЛІДЕРОМ У СВІТІ ЗА КІЛЬКІСТЮ АЛКО- ТА НАРКОЗАЛЕЖНИХ ЛЮДЕЙ»

— У Київському міському центрі соціальних служб можна пройти тестування на ВІЛ?

— Так, у нас можна це зробити безплатно швидкими тестами та отримати ще презервативи у подарунок. Тестування має стати буденною практикою цивілізованої людини. Своєчасна діагностика та правильне лікування надають усі можливості для людей з вірусом імунодефіциту жити повноцінним життям.

У 2016 році мер Києва Віталій Кличко в рамках глобальної стратегії ООН підписав Паризьку декларацію прискорення дій у подоланні епідемії СНІДу у великих містах.

Це було зобов’язання мерів щодо посилення заходів протидії епідемії ВІЛ-інфекції в містах через досягнення цільових показників «90-90-90», встановлених міжнародною ініціативою Fast Track. Вони полягали в тому, щоб до 2021 року 90% ВІЛ-інфікованих знали про свій діагноз, 90% з них — отримали якісне лікування, а 90% людей, які вже лікуються, мали понижене вірусне навантаження.

Після досягнення цих показників Київ реалізовує вже нову глобальну мету «95 –95–95». А є країни, які вже досягли показника «100-100-100». Наприклад, у Німеччині, Австрії, Швейцарії виявлені всі інфіковані люди, вони знають про свій діагноз, лікуються і у них нульове вірусне навантаження.

— Ви консультуєте людей з алко- та наркозалежністю. Після початку повномасштабної війни таких осіб стало більше?

— Таких людей згідно з Міжнародною класифікацією хвороб (останнє видання чомусь досі не переклали українською) називають людьми з психічними та поведінковими розладами внаслідок зловживання психоактивними речовинами, до яких належать алкоголь, наркотики та окремі лікарські засоби.

Україна не є лідером у світі за кількістю алко- та наркозалежних людей. Це величезна глобальна проблема. Але після початку повномасштабного вторгнення залежних від психоактивних речовин в Україні стало більше.

Така невтішна статистика безумовно пов’язана з війною. Постійні стреси, біль втрат і невпевненість у майбутньому стають живильним середовищем для різних залежностей. А війна не лише приносить горе і розруху, але й відкриває двері перед тіньовою економікою, де синтетичні наркотики стають доступними як ніколи.

За 150 гривень можна придбати через закриті групи в Telegram-каналах один з понад 10 видів солей, виготовлених у Китаї. Привезуть і зроблять поруч з вашим домом закладку. За допомогою поліції та СБУ мені вдавалося закрити не одну точку з продажу наркотиків у Києві. А наші партнерські організації провели успішні акції, з масової ліквідації реклами інтернет-адрес з продажу наркотиків на парканах і стінах будинків.

Я маю честь бути керівником спеціалізованого формування «Служба соціально-профілактичної роботи», що реалізується в межах роботи Київського міського центру соціальних служб. Ми уклали 18 волонтерських угод.

У програмі на громадських засадах працюють висококласні фахівці з вищою освітою та великим практичним досвідом надання інформаційно-консультативних послуг людям з проблемами зловживання психоактивними речовинами та членам їхніх сімей. У нашому Центрі, безоплатно проходять заняття груп взаємодопомоги для анонімних алкоголіків, наркоманів, а також співзалежних — їхніх родичів і друзів. Перший тиждень кожного місяця відбуваються відкриті заняття груп, на які може прийти будь-яка людина.

У нас також збираються такі унікальні групи підтримки, як «Анонімні гемблери» (для людей, які страждають від залежності від азартних ігор в інтернеті), а також «Анонімні нікотинозалежні» та «Анонімні сексоголіки».

Знаю, що багато людей з різного роду проблемами просто не знають, куди їм звернутися по допомогу. Ми оцінюємо не людину, а соціальну ситуацію, у якій вона опинилася. Адже кожен з нас може потрапити в складні життєві обставини. Наша задача — мінімізувати негативний вплив таких обставин. У таку скрутну годину будь- яка допомога може дати сили боротися далі.

Читайте також:

«Ми повинні позбутися упереджень: історія медсестри, яка понад 20 років працює з людьми з ментальною інвалідністю».

Олександр ГАЛУХ, «Вечірній Київ»