«Головна героїня — портрет нашої стійкості, гумору та неідеальності», — команда фільму «Квіти України»

Вже наступного тижня кияни мають змогу переглянути стрічку про 67-річну Наталію Юрченко, яка все життя прожила на присадибній ділянці в столиці. Можливо, хтось бачив сюжети та матеріали про цю оазу серед Позняків, де жінка вирощує квіти та розводить кіз. Колись вона боролася з забудовниками, але після повномасштабного вторгнення Росії відстоювала у боротьбі зі справжніми окупантами свій маленький острів свободи.

Картина увійшла до документального конкурсу кінофестивалю «Молодість». Про концепцію стрічки «Квіти України», особливості зйомок, головну героїню та враження закордонних глядачів «Вечірньому Києву» розповіли режисерка Аделіна Борець та продюсер Гліб Лук’янець.

— Розкажіть, коли ви познайомилися з Наталею і чому вирішили зняти свій повнометражний дебют саме про неї?

Аделіна Борець: Познайомилися у 2021-му, тоді ж і почали працювати над проєктом. Але її та її кіз я помітила раніше. Вони такі голосні зірочки, скачуть по машинах, спричиняють багато конфліктів. А деякі люди Наталю та її кіз люблять. Мені сподобалось, що є така нетипова героїня, яка викликає і бурю агресивних емоцій, а водночас симпатію зі боку мешканців Позняків.

Наталія — унікальна особистість, цікава, сама по собі метафора, і її оаза посеред Позняків теж метафора. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я продовжила з нею працювати. Вона мені як людина психологічно підтримала, допомогла пережити перші тижні повномасштабного вторгнення, коли було дуже важко і страшно. Тоді я не була зі своєю родиною, а з нею та з її родиною.

— Як довго знімали картину і як вам працювалося з головною героїнею?

А.: З 2021-го по 2023-й. До повномасштабного вторгнення і після початку повномасштабного вторгнення, і як ми живемо в цій реальності. Тому події нинішнього року можна відображати так само як вони представлені в фільмі, бо війна триває.

З Наталею у нас дружні стосунки. Інколи навіть відчувала себе її донькою чи онукою. Можу назвати Наталію ідеальною героїню. Вона прекрасно працювала, погоджувалася на все, що я їй пропоную. Найскладнішим було навчити її не говорити на камеру. Вона пояснювала все, що з нею відбувається. Ось я йду стригти кущі, ось я йду подою козу, а потім поп’ю молока. Вона звикла, щоб до неї приїжджають фотографи, відеомейкери або телебачення зробити репортаж. І, звичайно, вона підпрацьовувала на камеру для телебачення. А тут приїхала Аделіна з командою, сидить в кущах і просто за нею слідкує. А мені не треба було пояснювання, я хотіла тільки самих дій.

Тож коли ми сіли за монтажний стіл, після перших двох років виробництва, я зрозуміла, що вона розмовляє настільки багато, що просто неможливо дивитися фільм. А тим паче для закордонного глядача. Вони б тільки читали субтитри. Так, вона дуже смішно говорить, має чудове почуття гумору, але мені треба було, щоб вона свої розповіді концентрувала в дії. А так Наталія дуже легка на підйом і з нею просто було працювати.

— Коли так довго знімаєш одну людину, мабуть, складно потім все це вмістити в досить короткий за часом фільм, зробити певну історію. На чому ви хотіли акцентувати?

А.: Так, фільм змонтований в одну історію, але вона хронологічно не відбувалася так, як заявлено в стрічці. Нас врятувала магія кіно: вдалося зробити лінеарну історію (з лінійною послідовністю — Ред.). Але, звичайно, протягом цих трьох років ситуації відбувалися хаотично та насичено. Загалом вийшло дуже багато матеріалу, десь 250 годин, і вибрати з цього дійсно було дуже важко. Крім того, окрім головної героїні, там живе багато людей, і про кожного з них чи про цілу спільному можна було знімати кіно.

Але я вибрала сам портрет Наталії, щоб розказати історію, чому українці залишаються жити в Україні, чому ми далі боронимо свою землю, чому ми не піддаємося. І саме вона стала портретом цієї нашої стійкості, почуття гумору і певної неідеальності. І мені це подобалося в ній. Ми зосередилися, аби прибирати всі непотрібні нам елементи, людей, бо там загалом там живе, мабуть, 15 людей.

— А хто це, в якому оточенні мешкає героїня?

А.: Навколо, на землі Наталії, є ще декілька маленьких будиночків. Зокрема, будинок її першого чоловіка, потім ще один, далі вони добудували ще. І в них мешкають декілька переселенців, інших людей, а також члени її родини. Це онука Єви, яка також є у фільмі, та її родина. Батько, єдиний син Наталії, зараз служить в ЗСУ.

Сама Наталія живе з двома чоловіками. Фактично, обидва вони вже її колишні. Перший чоловік Михайло, з яким в неї п’ятеро дітей, він українець, а другий чоловік — росіянин. Михайло практичний, майстер на всі руки. А другий, Славко, або «котик», як його називають всі в фільмі та житті, — для кохання. І у фільмі з цим «котиком» відбувається переворот.

— Чи можна назвати фільм психологічним портретом на тлі подій?

А.: Ми називаємо його воєнною комедією. Через гумор і діалоги, нестандартні ситуації. Українці в багатьох діях побачать якісь побутові речі, які їх теж насмішать. І, звичайно, це про гумор і підхід до життя. Власне, і через цей нетиповий психологічний портрет я намагаюся представити цілу націю одночасно. Бачу, як зараз це відгукується у закордонних глядачів. Вони кажуть, що фільм не пригнічує, а викликає подив, смішить, радує, дає надію. Головне в цьому фільмі власне те, що він дає надію.

— Чому назвали стрічку «Квіти України»? У Києві ця назва викликає інші асоціації, з будинком на вулиці Січових Стрільців, що був частково зруйнований забудовником.

А.: Насправді ми не прагнули такої асоціації. Хоча, якщо говорити загалом, то можна провести паралелі між Україною, землею Наталії та будинком «Квіти України», який намагалася повністю зруйнувати. Але відстояли, і він перебуває в полу знищеному стані, але з надією на те, що його відбудують.

Наша ж концепція була в тому, що земля Наталії перероджується, ми слідкуємо через весь фільм за різними етапами життя квітів. Вони ідентифікують почуття і переживання головного героїня. Також у нас є важливий референс в самому фільмі — стосунки між поколіннями. Наталії та її онуки Єви. Єва у нас є надією на те, що навіть якщо Наталія помре на своїй землі, то вона візьме догляд за землею у свої руки. «Квіти України» про те, що квіти будуть квітнути, родюча земля народить заново, навіть тоді, коли воно все помре і згниє, життєвий цикл відновиться.

— Поговоримо про продюсерську частину. Хто допоміг реалізувати цей проєкт фінансово, як залучали кошти?

Гліб Лук’янець: У нас дуже багато партнерів. Першим фінансово підтримав проєкт Український культурний фонд у 2021 році. Ми тоді зробили значну частину фільму. Він був складовою мультимедійного проєкту «Ukraine X-Y-Z. Звички. Смаки. Побут», в межах якого також були створені мистецька книга-альбом і сайт з онлайн-музеєм історії побуту часів незалежності (проєкт досліджував побутову культуру поколінь X, Y, Z у 1991-2021 — Ред.). Аделіна говорила про певну характеристику подачі матеріалу в фільмі, як ми показуємо героїню, — неідеальність. Це було притаманно всьому проєкту. Ми самі хотіли показати українців такими, як вони є. Реальними.

Потім до фільму стали долучатися нові партнери. Особливо з початком повномасштабної війни у 2022 році. З польської сторони у нас чотири копродюсера: Gogol Film, Koskino, DI Factory та польське телебачення TVP. Цим складом ми реалізовували фільм аж до травня 2024 року. Також залучили кошти Польського інституту кіно та найбільшого в Європі фонду підтримки кіно Eurimages, який безпосередньо фінансується з Ради Європи. Тобто фільм зібрав найбільших партнерів, які в Україні, Польщі та Європі фінансують документальне кіно. На етапі постпродакшн долучився фонд IDFA Bertha Fund, який діє при Інституті документального кіно в Амстердамі. Завдяки всій цій підтримці ми мали змогу робити документальне кіно в нормальних умовах.

— А сам постпродакшн де робили?

Г.: Перший монтаж здійснили в Україні. Також Аделіна з операторами та другою режисеркою побували на острові Фаро, у будинку, де жив і працював шведський кінорежисер Інгмар Бергман. Там допрацьовували сценарій і монтували. А весь звук до стрічки ми зробили в Україні.

— Хто знімав фільм, у вас було декілька операторів?

А:. Працювала переважно з двома операторами, також знімала сама. Після повномасштабного вторгнення на всіх зйомках в основному був Богдан Розумний, який зі мною їздив усюди. Богдан Борисенко в цей час перебував на навчанні в кіношколі в Лодзі. Також інколи доєднувався Віктор Борець, і підміняв мене, коли не могла бути присутня на виїзних зйомках. Вони з Богданом Розумним їздили в Ірпінь в перші дні після деокупації. А також фіксував певні події, які відбувалися у Наталії, та які потім не можна було ніколи перезняти.

— Яку камеру використовували для зйомки?

А.: У нас була своя камера Blackmagic Pocket 4K. Вважаю, це найкращий вибір, тому що вона легка, доступна. І завжди була при нас, тож могли в будь-який момент виїхати знімати. Коли треба було знімати на дві камери, другу брали в оренду. До повномасштабного вторгнення в нас майже завжди було дві камери. Тож 70% фільму знято на дві камери, а 30% — на одну.

— Світова прем’єра фільму відбулася на фестивалі у Кракові. Як її сприйняли, які були відгуки, враження у глядачів та професійної спільноти?

Г.: Для нас це була надзвичайно зворушлива подія. Зібрався повний зал, під час перегляду глядачі проживали різні емоції. І потім, після закінчення, ми ще півтори години розмовляли з ними на Q& A. Багато людей залишилась обговорювали фільм. Я такого давно не бачив на жодних фестивалях.

А.: Пам’ятаю, модераторка задала мені тільки перше вступне питання, почала розмову. Далі мікрофон улетів до глядачів і більше не повертався. Вже заходять організатори, попросили всіх виходити. Люди встали, однак всі все одно розмовляють. Ми ще пів години ще виходили з залу, наступний показ запізнювався. Мабуть, це поки що була моя найкраща аудиторія.

Г.: Це для нас це перший показ нашого дебютного повнометражного фільму. Тому такий прийом нас приємно вразив. Для мене перегляд і розмови після нього варті цих всіх років роботи над фільмом.

— Про що розпитували, які думки та емоції були у глядачів? Що їх в цьому фільмі так сильно зачепило?

А.: Глядачі почали між собою сперечатися. Хтось вважав головну героїню шаленою, інші навпаки. Потім я читала коментарі на Letterbox, і вони сперечаються на цю тему.

Найбільше вразили романтичні стосунки з «Котиком» і події, які відбуваються. Глядачам сподобався контраст емоцій та що фільм дає надію. Вони переживали та плакали, але все одно сміхом перекривали смуток.

Г.: Глядачі вже багато знають про події в Україні, про війну. Їм цікавіше була сама героїня. І важливо, що «Квіти Україні» дають поштовх для рефлексії, чи правильно ти живеш.

А.: Так, у багатьох виникали роздуми, а чи ми поважаємо свій дім, чи у мене є свій дім взагалі. Чи я знаю, за що борюся в цьому світі, для чого живу, які маю цінності. Фільм провокує на ці рефлексії. Ну і, звичайно, всіх цікавило, що з головної героїні відбувається зараз, чи її доймають забудовники, чи пропонують далі гроші за цю землю і як вона зараз живе. Це найцікавіше. І мені здається, що українській публіці пощастило, бо вони зможуть запитати це особисто.

— У центрі картини — історія про киянку, яка живе посеред багатоповерхівок в приватному будинку. І забудовники воліють цю ділянку забрати. Як багато в цій історії київської тематики та проблематики?

А.: Звісно, у Києві тема забудовників дуже болюча. Вони сильно тиснуть на Наталію ще з 1980-х років. Жінка не піддається, розширяється. В принципі, ця оаза, дерева, квіти — це її захист. Вона свідома того, що прийти з бульдозерами і знести будинок — це одне, але винищити зелений простір посеред бетонних джунглів — вже геть інше. Ця «яма», як її називають місцеві, ледве не єдиний зелений клаптик посеред щільно забудованих Позняків. Тож зелень є фортецею нашої героїні.

У фільмі ми показуємо непопулярну сторону Києва — лівий берег. Багато киян не знає, що це таке. І ми їм покажемо цю урбаністичну насолоду.

Яка подальша доля стрічки? Де ще ви її плануєте представити?

Г.: Міжнародна прем’єра «Квітів України» відбудеться 28 жовтня в Ляйпцигу, за підтримки Українського інституту. А 1 листопада запрошуємо на національну прем’єру на «Молодості». Це бажаний фестиваль для кожного українського кінематографіста. І для нас завжди було мрією туди потрапити. Я, наприклад, ще у 2009 чи 2010 році отримав свою першу акредитацію на «Молодості», видавши себе за журналіста. І коли її дали, був настільки щасливий, що поставив собі на аватарку в соціальних мережах. Цей фестиваль завжди дуже витриманий, з показом ретельно відібраних фільмів.

А.: Я ще на етапі виробництва сказала Глібу, що мрію показати фільм саме на «Молодості». І було неймовірно приємно отримати підтвердження. Ще дитиною хотіла бути на цьому фестивалі.

— І продовжуючи про «Молодість». Аделіно, на цьому фестивалі, у національному конкурсі, буде й ваша ігрова повнометражна стрічка «Увага, добрий пес!». Йдеться про старого Степана, який забирає з притулку літніх собак, та його знайомство з підлітком. Розкажіть детальніше, які теми вам було цікаво розглянути в цьому фільмі?

А.: Я хотіла розповісти про те що, смерть може бути позитивною, особливо на тлі війни. Адже в Україні спокою зараз немає і багато літніх людей, наприклад, мої бабуся і дідусь, насправді вважають розкішшю померти спокійно від старості, а не від ракети. До речі, працюючи з героїнею фільму «Квіти України» я теж багато думала про старість і про процес вмирання. І досить швидко мені вдалось відрефлексувати на цю тему в ігровому фільмі.

Нескромно скажу, я дуже люблю цю стрічку. Вона для мене щемка. А песики уособлюють людську душу. Це був неймовірний досвід працювати на майданчику з собаками, літнім і неповнолітнім акторами. Всіх гаряче запрошую на покази!

Читайте також:

• Київські букіністи та Малевич: яке українське кіно покажуть у столиці на «Молодості». У програмі фестивалю — національний конкурс коротких метрів та позаконкурсна секція «Українські прем’єри».

Марія КАТАЄВА, «Вечірній Київ»