«Немає однакових жінок та їхніх історій»: інтерв’ю з художницею Наталією Корф-Іванюк

Наталія Корф-Іванюк народилася в місті Кременчук. Пригадує, що в родині всі малювали, однак не професійно. Перші уроки живопису отримала від дідуся, потім відвідувала художню школу. Навчалася в Полтавському національному технічному університеті ім. Ю. Кондратюка на кафедрі образотворчого мистецтва, потім декілька років там викладала. Вже понад 10 років живе та працює в Києві.

На персональній виставці «Мінлива натура» у галереї «НЮ АРТ» Наталія показала декілька своїх серій 2021-2024 років. Експозиція занурює у яскравий світ квітів та жіночої тілесності.

— Роботи на виставці можна поділити на дві тематики: оголена жіноча натура та квіти. Чому саме вони?

— У цих темах я здебільшого і працюю. Маю серії з квітами, орнаментами, килимами. Оголена натура — одна з провідних тем моєї творчості. Періодично повертаюся до тілесності. Коли хочу попрацювати з емоціями, то це завжди жінка. Хоча раніше були й чоловічі образи, і, можливо, ще варто попрацювати з ними, з чоловічою психологією.

Після 35 років почала по-справжньому відчувати себе жінкою. З’явилося розуміння та прийняття себе. І в мене пішла зовсім інша лінія в мистецтві. Стала через тіло розуміти душу. І навпаки. Коли людина оголює тіло, вона й поводить себе інакше, це зовсім інші емоції. З цим цікаво працювати.

Загалом жінка — один з основних образів в мистецтві. Коли працювала над серією графіті, вивчала образ жінки, починаючи від періоду палеоліту. Від самого зародження наскельних малюнків. І першим образом на них був саме образ жінки. А не чоловіка зі зброєю, який біжить за бізонами. Гадаю через те, що жінка народжувала, годувала. Як і земля, що є образом родючості, який дає життя.

— Якщо говорити про жіночі образи, то ви малюєте з натури, фотографії чи вони є збірними?

— На виставці представлені різні проєкти. Один з них — діалоги з графічними роботами Миколи Глущенка 1928 року. Цю виставку «НЮ Арт» проводила торік у Київській картинній галереї. Брали участь декілька художників. Брали вже задану позу і композицію з роботи Глущенка, але переосмислювали по-своєму. А для моїх лаконічних робіт, написаних наче плямами, я працювала з натурою, замальовувала силуети.

— У «Діалогах» всі зображення жінок різні за емоціями. Як вони народжувалися?

— Прагнула, аби кожна робота несла власну історію. Вигадувала, якою могла бути зображена жінка. Адже у самого Миколи Глущенка кожна натурниця була різною, йому позувала навіть дружина. Мені було цікаво, про що вони спілкувалися, що ця жінка йому розповідала. Тому також зробила їх різними.

Немає однакових жінок та їхніх історій, як немає однакових відбитків пальців чи облич. Кожна з них відображає й мій настрій, емоцію, що були на той момент. Тому всі ці історії особисті. До слова, пишу свої роботи під класичну музику, наприклад під Вівальді.

— Також тут картини-діалоги з Глущенком, але зроблені зовсім в інших техніці та стилі.

— Коли мені запропонували взяти участь у проєкті, у мені одразу з’явилося декілька ідей. Почала одночасно їх втілювати.

Над цією серією працювала у декілька етапів. Для таких робіт спочатку створюється фон, накладається декілька шарів фарби, поливається скипидаром та різними розчинниками, що в результаті дає на полотні певні ефекти. Це хімічна лабораторія, яка є, мабуть, в майстерні кожного художника.

Також для них я використовувала власноруч вирізані трафарети. Для них збираю рослини, які мені цікаві: папороті, квіти та засушую їх в книгах. І з цього гербарію роблю трафарети, які викладаю на роботу. Потім ще «катаю» зверху основним кольором, щось докладаю поверх. Тут важить технічна складова: треба все робити обережно, виважено. І ти ніколи не знаєш, коли ти знімаєш трафарет, як воно вийде. Це своєрідна магія.

У цих роботах також намагалася, аби колір взаємодіяв з історією жінки, яка зображена. Холодний колір — холодна жінка, чорно-білі тони — контраст емоцій. Подекуди виділяю певні елементи: звабливі губи чи хитрі очі. Така гра між ніжністю і вогняною пристрасною натурою, то завжди про жінку.

— Інший проєкт із зображенням жінок має назву «Зникаюча у кольорі». Яка його ідея?

— Це моя остання серія, над якою я продовжую працювати. У ній більше граюся з формою. Мені цікаво, як можна максимально спростити зображення жінки, звести його до плям та ліній. Але щоб при цьому вгадувалася жінка, з її грацією та легкістю. Прагну кубізму, авангарду, але з емоцією до людини. Здебільшого в мене завжди впізнавані та зрозумілі роботи. А тут поставила собі інші завдання, виклик як для художниці, як працювати з натурою такими засобами. Після перенасичення, кольором, фактурою хочеться максимальної чистоти і простоти.

Кольорові плями почала робити три роки. Ці роботи здаються досить простими, але насправді технічно вони набагато складніші. У такому мінімалізмі кожна пляма чи лінія є на вагу золота. Довго думаєш, що саме виділити, де поставити пляму, чи пасуватиме вона. Крім того, роботи мають добре висохнути, вилежатися.

— На виставці представлені також ваші малюнки тушшю.

— Це серія «Графіті», більшість з них ще не експонувалися. Для кожної зробила авторське паспорту, аби створити контраст між лінією і насиченим кольором. Ця серія зроблена з натурницями в Академії мистецтв. Коли мала час, ходила туди на вечірній рисунок.

— Чи є у вас певні вимоги до натурниці?

— Щоб вона була пластичною і могла швидко реагувати на мої забаганки. Є такий вислів «дерев’яна натурниця». Жінка може мати гарну фігуру та обличчя, але не може позувати. У мене була улюблена натурниця, моя подруга, з вагою близько 95 кілограмів. Але вона наче пластилінова, могла закручуватись в клубочок, як ти тільки не захочеш. І з нею було цікаво працювати. Завжди м’яка, приємна. Це може зрозуміти тільки художник, який пише. Адже на натуру дивишся як на матеріал: цікаво тобі чи не цікаво. Тому я часто я вибирала натурницю з нестандартними фігурами.

Багато років тому, коли я ще навчалася в університеті та потрібно було робити анатомічний малюнок, моєю головною музою була бабуся. У поважному віці бачиш всі кістки, життям напрацьовані жилясті руки, тіло, яке має певний життєвий досвід.

— А себе ви ніколи не писали?

— Малювала, коли була вагітна. Малював мене й мій чоловік, теж художник, у своєму стилі. Ми тоді жили у Полтаві. Я навіть вже не згадаю, де лишила ту роботу. Також писала декілька разів автопортрети.

Багато хто з митців присвячує собі цілий цикл робіт. Гадаю, в тому є певний сенс. Але треба відчути, що ти це хочеш зробити. Тобто це не має бути просто автопортрет. А якийсь новий етап у творчості. У серії «Плоть і кров» я трохи підглядала на себе, брала якісь окремі моменти. Але циклу робіт ще не було.

— Окрім жінок, ви показуєте свій квітковий цикл, різні букети. Чим цікаві вам квіти?

— Квітка і жінка є цікавим діалогом і поєднанням. Від природи це досконалі форми та однаково прекрасні.

Натюрморт завжди дає наснагу робити цілі серії: академічні, декоративні чи авангардні. Так само як з оголеною натурою, я вирішила звести його до максимального спрощення. Починаючи від зрозумілих квіткових і перейти до фавістичних відкритих кольорів іншої фактури, з використанням емалі та лаку. І у цьому стилі я зараз працюю.

Найчастіше зображені реальні букети, але є й уявні. Наприклад, соняшники я навмисне купила, принесла в майстерню, а потім забрала додому.

Мене часто питають, чому такі яскраві квіти. Багато горя і страждання навкруги, що вже просто немає сили це все витримувати. Ми всі повоєнні художники. Йдеш малювати квіти після недоспаної ночі, тривог, обстрілів. Весь час це в собі носиш. А на полотні видаєш квіти, але все одно вони написані з думкою про це. Водночас лікую себе такими кольорами.

-Виставка дуже різнопланова: багато стилів, серій. Це притаманно і вашій творчості?

— Гадаю, в цьому є свій логічний розвиток. Жінка може бути різною, змінюватися, але залишається жінкою. Тому й виникла назва виставки «Мінлива натура».

Зазвичай я починаю один проєкт, знаходжу певну родзинку, яку продовжую в іншому. У мене в майстерні є три кімнатки, і в кожній роблю різні твори. Який в мене є настрій — на натюрморт чи щось інше. Одночасно створюю декілька серій. Це мій власний ритм, напрацьований роками.

Найголовніше — роблю те, що дійсно люблю. Що б не трапилося в моєму житті, завжди йду в майстерню. Навіть якщо немає натхнення. Але коли починаєш працювати, вмикаєшся в цей процес. І колір дає інші відчуття: любові, вдячності та бажання жити, продовжувати працювати.

***

Читайте також:

• Від бароко до сучасності: київська галерея представляє експозицію-присвяту видатним митцям. Артпроєкт створений для привернення уваги суспільства як до ключових подій в історії мистецтва, так і до окремих видатних постатей, що змінили людське уявлення про нього.

Марія КАТАЄВА, «Вечірній Київ»