Новий український горор: відгук про фільм «Конотопська відьма»
Творці анімаційного хіта «Мавка» спробували себе у новому жанрі, створивши фільм про відьму. Чи вдалося їм зберегти високий рівень або ж «Конотопська відьма» виявилася значно слабшим проєктом?
В український прокат вийшов фільм «Конотопська відьма», який викликав чимало різноманітних відгуків, і більшість з них зводяться до того, що стрічка залишає змішані почуття. Режисерське крісло посів дебютант Андрій Колесник, а сценарій написав Ярослав Войцешек, відомий завдяки анімаційним проєктам «Мавка» та «Викрадена принцеса: Руслан і Людмила», пригодницькому «Захар Беркут» і байопіку «Пульс».
В основу картини лягла ідея перетворити міфи та легенди про відьом з Конотопу, на повноцінний горор. З одного боку, творці фільму намагалися використовувати популярний образ української відьми, яка допомагає боротися з ворогом, з іншого — вони ризикнули поєднати елементи фентезі, реальності війни та традиційних хорор-кліше. Результатом стала стрічка, в якій підіймається важлива тема, яка розкриває наші травми війни та дає відчуття бажаної помсти.
Сюжет фільму «Конотопська відьма» ґрунтується на історії молодої жінки Олени (зіграної Тетяною Малковою), яка відмовляється від свого магічного минулого, щоб жити простим життям разом з коханим чоловіком Андрієм (Тарас Цимбалюк). Проте вторгнення російських військ до її рідного Конотопа змушує Олену повернутися до магії та використати свої темні сили для помсти.
Одна з основних проблем фільму — це поверхневість у розкритті персонажів. Головна героїня, Відьма Олена, постає перед глядачами в дуже спрощеному образі: ми не отримуємо жодного серйозного пояснення її мотивів або глибшого занурення у її внутрішній світ.
Усе, що ми знаємо про неї, це те, що вона кілька сотень років прожила як відьма, але закохалася в звичайного чоловіка та відмовилася від свого чаклунства заради нього. Цей контраст між могутньою істотою, здатною на величезну магічну силу, і жінкою, що шукає простого людського щастя, міг би стати цікавим мотивом, якби був краще розкритий.
Проте замість цього глядачам пропонується просто прийняти її перехід від звичайної жінки до відьми, без глибокого пояснення, як саме працює її магія або що змушує її діяти в такий спосіб. Більше уваги приділяється розкриттю всіх жорсткостей, що приносять росіяни, зокрема зґвалтування.
Сценарій фільму спирається на вже застарілі жанрові штампи. Так, Відьма, яка мститься за смерть свого коханого, убиваючи одного за одним російських солдатів, може нагадати глядачам класичні горори на кшталт «Хижака» 1987 року. На відміну від таких фільмів, де загроза з боку монстра викликає у глядачів страх, у «Конотопській відьмі» ситуація виглядає штучно.
Відьма вбиває росіян без жодних складнощів, що робить її фактично непереможною істотою, позбавляючи фільм напруги. Відсутність чітких меж її сили також не сприяє розвитку інтриги: глядачі не знають, чого очікувати від наступного вбивства, але не через нагнітання саспенсу, а через те, що правила гри залишаються незрозумілими.
Фінал фільму, який мав би стати кульмінацією всієї історії, викликає ще більше запитань. Замість логічного завершення сюжетної лінії, глядач отримує сентиментальну розв’язку, в якій Відьма раптово розуміє, що вбивати — це не вихід, і що вона не може загинути, тому що вагітна.
Загалом, «Конотопська відьма» є типовим прикладом кіно, яке експлуатує найгостріші моменти війни, не розкривши істинні сенси, не осмислює їх і не намагається глибше дослідити реалії війни або психологію персонажів. Більше привертають увагу до поверхневих ефектів та сенсаційних моментів, які в підсумку не справляють очікуваного враження.
Марія СОЛОВЙОВА для «Вечірній Київ»