Письменницькі будні війни: розмова з українською письменницею Тамарою Горіха Зерня

Тамара Горіха Зерня (Тамара Дуда) — талановита українська письменниця, перекладачка та волонтерка. Авторка роману ''Доця'', який був опублікований у 2019 році. Події, описані у книзі, розгортаються у 2014 році під час російсько- української війни на сході України.

Роман ''Доця'' — випадок успішного дебюту, який одразу високо оцінили українські та закордонні читачі та критики. Тамара Горіха Зерня лауреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка 2022 року. Також роман отримав відзнаку ''Книга року ВВС-2019''.

Не менш важлива є волонтерська діяльність письменниці. З самого початку війни 2014 року бере активну участь у підтримці як української армії, так і цивільних.

— Пані Тамаро, які виклики ви зазнаєте, як письменниця у створенні літературних творів в умовах війни?

— Письменницькі виклики нічим не відрізняються від «викликів», з якими живуть усі інші люди в Україні. Обстріли, страх за дітей і батьків, години у бомбосховищі, очікування повідомлень з фронту від друзів і рідних, які воюють. Ми у величезному стресі, і той факт, що ми хоч якось функціонуємо, — вже диво.

Змушую себе писати умовляннями, примусом і всіма іншими способами. Працюю потрошки. Якщо вдається написати хоч сторінку на день — вважаю це успіхом. Попри все, такими короткими перебіжками і сторінками спромоглася написати цілий роман, який зараз готується до друку у видавництві «Білка».

Наше спасіння зараз — політика малих кроків, ми рухаємося до своєї мети дуже помалу, але головне що рухаємося.

— Які теми або ідеї найбільше привертають вашу увагу під час війни?

— У нас війна, війна на виживання, результат якої ніхто не може спрогнозувати. Ми можемо сподіватися на те, що наша країна встоїть і святкуватиме перемогу, але ніхто вам не скаже, чи ми персонально доживемо до цієї перемоги.

Я пишу про війну і людей на війні, розповідаю про нашу війну на всіх міжнародних майданчиках, куди тільки можу потрапити. Я проводжу зустрічі з читачами в Україні, щоб підтримати і трошки звеселити чоловіків і жінок, які на них приходять. Збираю кошти на машини та обладнання для ЗСУ, виховую своїх дітей і дуже сподіваюся, що наших зусиль буде достатньо.

 — Ваша творчість масштабується, твори перекладаються та видаються закордоном. Один з найвідоміших романів ''Доця'', в основу якого покладено один із найскладніших періодів війни на Донбасі. Як іноземні читачі сприймають даний твір чи відгукується їм?

— На щастя, іноземні читачі сприймають цей твір приблизно так само, як і наші — з інтересом, хвилюванням, розчуленням і співчуттям до героїв книги. Під час читання цієї книги вони приміряють на себе досвід, про який раніше не задумувалися. Для мене дуже важливо, що історія, описана у «Доці», долає кордони, апелює до тонших і глибших почуттів. Вважаю, що ця книга завойовує для нас союзників серед звичайних людей у кожній країні, де вона перекладена і видана.

— Чи була критика з боку українського суспільства до цього твору, або ж з боку закордонного читача?

— Не існує недосяжних для критики книг чи творів. Звісно, були якісь зауваження всередині країни, але нечисленні. Зрештою, це питання смаку; є люди, які у принципі не бажають читати книги такого жанру і такої тематики. Іще один важливий момент: книга відверто антиросійська, росіяни це розуміють і намагаються перешкоджати її поширенню у світі.

— Чи вдається Вам комунікувати з іноземною аудиторією у рамках літературних фестивалів, чи інших мистецьких заходів? Що цікавить публіку найбільше, цікавляться ситуацією в Україні, або хочуть підтвердити правдивість інформації, яку надають їм ЗМІ?

— Звісно, не раз до мене підходили читачі зі словами, що «Доця» відкрила їм очі на події в Україні, бо до того вони вважали, що у нас дійсно точиться громадянська війна. Російська пропаганда — це стоголова гідра, вони охопили своїми наративами усі сегментии аудиторії, використовують усі наявні канали, і ЗМІ, і соцмережі, і просто чутки та розмови.

З іншого боку, світові було вигідно вважати цей «конфлікт» внутрішньою справою росії чи України, вони легко приймали цю заспокійливу ілюзію. Боюся, що рожеві окуляри розбилися лише у частини наших сусідів і партнерів, багато хто вперто вірить, що війна обійдеться для них «малою кров’ю», тобто кров’ю українців…

Тому на презентаціях за кордоном я щораз менше говорю про книги, а щораз більше про реалії окупації, про мародерство, про убивства і зґвалтування цивільних, про знущання над полоненими і про те, з якою дикою, божевільною ордою ми маємо справу.

Іншими словами, лякаю як можу. А що іще нам залишається робити?

— Як ви зберігаєте своє ментальне здоров’я та творчу мотивацію в таких суворих умовах?

— У мене є діти, є велика підтримуюча родина, є друзі, якими я дійсно захоплююся і з якими із задоволенням проводжу час. Є справа, яка мені подобається, якою я без жодного примусу займаюся щодня по багато годин. Тобто я достатньо «ресурсна» людина, як кажуть психологи. Намагаюсь ділитися цією енергією з іншими, з тими, кому важче за мене. Не впевнена, що мене вистачить надовго, на роки, але це теж велике благо — не знати, що на тебе чекає у майбутньому. Ми маємо надію і сподіваємося на краще.

 — Як ви уявляєте собі роль літератури в подоланні наслідків війни для суспільства?

— Доживімо спочатку до «наслідків війни». Після перемоги ми дамо собі раду, нам буде дуже тяжко, але ми знатимемо, що найтяжче лишилося позаду.

Марія СОЛОВЙОВА для «Вечірній Київ»