Кров, нутрощі, ностальгія: в український прокат вийшов «Бітлджюс Бітлджюс»
Авторам вдалося зберегти основний каст, стиль та особливості першої частини, тож культова історія з успіхом продовжується через 36 років
Перший тиждень вересня у світі любителів кіно можна сміливо називати тижнем Тіма Бертона (він же Бартон, він же, звично, Бьортон, а насправді Burton). По-перше, цього тижня режисер отримав свою зірку на Голлівудській алеї слави, а по-друге, вийшов його новий фільм «Бітлджюс Бітлджюс» — сиквел стрічки 1988 року, яка й відкрила світу Тіма Бертона. Так співпало, що стрічку з різницею в кілька днів показали і на Венеціанському кінофестивалі, де вона відкривала програму, і випустили в широкий прокат.
Весела, по-дитячому легка і по-дорослому кривава історія про смерть, потойбічний світ та моторошного біоекзорциста повернулася на екрани через 36 років. Хтось, чекав цієї історії із замиранням серця, хтось відверто побоювався, пам’ятаючи про четверту «Матрицю» та інші приклади невдалих сиквелів. А хтось просто не бачив першого «Бітлджюса», який після 1988 року не з’являвся на великому екрані, й щиро не розуміє — що це за розмальована істота на постері, й чого про цей фільм з дивною назвою так багато говорять. Що ж — про все по-порядку.
WHO IS MR BURTON
Головний гот і казкар Голлівуду народився у містечку Бербанк у Каліфорнії в родині дрібного держслужбовця. Хлопець відверто нудьгував у Бербанку про що неодноразово розповідав у інтерв’ю. Життя у маленькому містечку здавалося йому несправжнім. Змалечку Тім почувався тут чужим, багато часу проводив на самоті, читав і малював. Ще в дитинстві він полюбив Едгара Алана По, чий вплив помітний у його фільмах. Також Тім любив криваві жахастики й кладовища. Не дивно, що його творчість пізніше буде в пошані у підліткової субкультури готів. А тема самотності, нерозуміння суспільства й відстороненості тонкою червоною лінією проходитиме через культові роботи Бертона, такі як «Едвард руки-ножиці», «Чарлі та шоколадна фабрика» і навіть «Бетмен».
Тім дорослішав, але постійне протистояння його особистості із зовнішнім світом нікуди не дівалося. Наприклад, у 70-х його взяли працювати на студії Уолта Діснея аніматором. Здавалося б — чого ще бажати молодому художнику-кінематографісту. Але сам Тім не любив цю роботу і згадує її як жахливий період життя, бо ж його стиль та сюжети відрізнялися від того що хотів Disney. «Їм потрібні були життєрадісні лисички, а я не міг їх малювати. Мої лисички виглядали так наче їх переїхала машина» — розповідав режисер.
Два перші проєкти Бертона де студія дала йому свободу у підсумку поклали «на полицю». І шестихвилинний мультик «Вінсент» про підлітка, який втікає від зовнішнього світу у світ своїх похмурих фантазій, і чутливу драму «Франкенвіні» про хлопчика, який намагався оживити улюбленого пса якого збила машина — виявилися занадто похмурими для студії Disney.
Втім «Франкенвіні», хоч і не вийшов на екрани, але дав поштовх кар’єрі Бертона. Мультфільм потрапив на очі коміку Полу Рубенсу, й той запросив його знімати фільм «Велика пригода Пі-Ві» (1985). Зараз це кіно виглядає дивно та наївно, але тоді фільм вразив босів студії «Warner Brothers», і молодого режисера запросили для зйомок фільмів про Бетмена. Початок цих зйомок затягнувся, а тим часом Тім Бертон зняв одну зі своїх візитівок — фільм «Бітлджюс».
Тоді у 1980-х Бертон, всупереч нормам, тенденціям і обставинам залишився вірним собі й отримав визнання. За свою кар’єру режисер пережив багато злетів і падінь, але зарекомендував себе як вірний собі сміливець, якому чхати на правила і контекст. Це проявилося і у вірності своїй смертоносно-готичній тематиці на початку кар’єри, і у дуже своєрідному поводженні зі світовою літературною класикою (фанатів Льюіса Керола довго трусило від бертонівської «Алісі у країні див»). А ще — у публічній підтримці свого багаторічного друга та соратника Джоні Деппа, якого на початку 2020-х кенселили та цькували через звинувачення в домашньому насильстві. Пізніше суд виправдав Джонні.
ПЕРШИЙ «БІТЛДЖЮС»: ВСЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ ЗІ СМЕРТІ
У канонічному «Бітлджюсі» молоде подружжя Адам та Барбара Мейтленди потрапляють в аварію. Повернувшись у свій дім, вони помічають що не відображаються у дзеркалах, знаходять дивну книгу з назвою «Довідник для недавно померлих», і розуміють що не вижили.
Їхній будинок купує нова родина — Чарльз та Делія Дітц, які не подобаються Мейтлендам і ті марно намагаються позбутися цих людей. Єдина симпатична людина з новоприбулих — юна Лідія (Вайнона Райдер) — самотня, добродушна дівчинка-гот, яка чомусь бачить померлих аборигенів дому й починає з ними дружити.
Щоб позбутися Дітців, доводиться звертатися до крайніх мір — викликати біоекзорциста на ім’я Бітлджюс (Майкл Кітон). Для цього достатньо тричі вимовити його ім’я. Біоекзорцист — це як просто екзорцист тільки навпаки — привид що виганяє з дому людей. Тільки от біда — Бітлджюс скажений і неконтрольований, і не лише лякає Дітців, а й шкодить їм, в тому числі й хорошій Лідії. Тепер з цим треба щось робити. Так починаються великі пригоди в які потрапляють «і мертві, і живі, і не народжені».
«БІТЛДЖЮС БІТЛДЖЮС»: 36 РОКІВ ПОТОМУ
Лідія Дітц виросла й тепер веде телепрограму на кшталт «Битви екстрасенсів», де спілкується з духами. За нею упадає комічний продюсер Рорі. У неї є донька-підлітка Астрід (Дженна Ортега) з якою Лідія теж не особливо спілкується. Астрід матеріалістка, яка не вірить у духів. Але так само як і колись її мама — вона зі своїм світоглядом почувається чужою і самотньою.
Астрід іронічна і трохи ворожа до людей навколо, й тікає від них у літературу. Її улюблений роман — нетиповий для школярки «Злочин і кара» Достоєвського (в українському дубляжі назву роману приховали — прим. авт.). Смерть дідуся Астрід і батька Лідії (так, і тут все починається зі смерті) змушує героїв повернутися в той самий родинний будинок, де юній Астрід доведеться спочатку повірити у привидів, а потім опинитися у загробному світі. Мати Лідія змушена знову звернутися по допомогу до Бітлджюса. Пригоди знову починаються.
ГЕРОЇ — НОВІ, СТАРІ ТА НЕЗАБУТІ
Багато сиквелів культових фільмів грішать тим, що відверто паразитують на оригіналі, при цьому псуючи саму історію. Так часто буває з багатосезонними серіалами, або ж з великими франшизами, де у погоні за касовими зборами втрачається все хороше що було в оригіналі. Часто це зумовлено ще й тим, що сиквелами займаються зовсім інші люди. «Бітлджюс Бітлджюс» — не такий.
Тім Бертон і вся команда підійшли до продовження з великою любов’ю до оригіналу. Режисеру вдалося зберегти акторський кістяк першого фільму, а також запросити композитора Дані Елфмана — ще одного давнього друга й соратника, який писав музику до практично всіх знакових фільмів Бертона. Герої сиквела не прикидаються «тими самими з першого фільму», вони ними є.
Лідію Дітц грає все та ж — вже доросла, але така ж миловидна і сумна, Вайнона Райдер. Через це глядачеві легко повірити в те, що це та сама готична дівчинка Лідія, яка просто виросла. Вона все ще бачить мертвих і одягається в чорне, і все ще залишається особливою, а значить самотньою. У першому фільмі її не розуміли батьки, тепер вона не знаходить порозуміння з донькою.
Делію Дітц, мачуху Лідії, грає все та ж Кетрін О’Хара, й вона така ж ексцентрична й трохи «не в собі», як у першій частині. Біоекзорциста Бітлджуса грає все той же Майкл Кітон. Під тонами гриму не надто помітно, що дух за 36 років трохи постарів.
З нових персонажів варто виділити комічного потойбічного копа Вульфа Джексона (Віллем Дефо), та зловісну фатальну жінку Долорес — колишню дружину Бітлджюса, яка зібрала своє порубане тіло, зшила степлером і шукає колишнього, щоб помститися. Справжня femme fatale у виконанні Моніки Белуччі.
НОСТАЛЬГУЙ АБО СУМУЙ: МІНУСИ СТРІЧКИ
«Бітлджюс Бітлджюс» дуже нагадує перши фільм, попри різницю в 36 років. Музика Дані Елфмана, специфічний чорний гумор, ріки крові та купа речей які не підпорядковуються стандартній логіці — все це свого часу закохало глядачів у перший фільм, та й взагалі у Тіма Бертона. І у 2024-му автори не розповідають нову історію, вони продовжують розповідати ту саму, яку почали 36 років тому. У продовженні «Бітлджюса» немає якоїсь експозиції, яка б розкривала старих персонажів — автори, таке враження, впевнені, що ті хто прийде в кіно — вже бачили першу частий й чудово знають і Лідію, й Бітлджуса і Делію й те, як тут виглядає загробний світ. У стрічці є купа дрібних деталей з першого фільму, які розтоплять серця тих хто його бачив, але залишаться абсолютно непомітними для «новачків». Так само й історія розказана у фільмі без перегляду першої частини буде обірваною, нелогічною і незрозумілою. Для тих хто не бачив першу частину, друга може здатися абсурдним набором кітчових скетчів з чорним гумором. Тому якщо ви сумніваєтеся чи йти в кіно, просто або подивіться першу частину, якщо не бачили, або згадайте свої враження від неї. Якщо перший «Бітлджус» вам зайшов — отримаєте величезне задоволення.
МОРАЛЬ, ДРАМА, СЕНСИ
Будь-яка казка, навіть найбільш атрактивна та кривава, має в основі драматичну канву — і в контексті всесвіту фільму, і в контексті реальності, і в контексті конкретного автора.
Після провалу попереднього повнометражного фільму «Дамбо», Тім Бертон ледь не пішов на пенсію. Режисер тяжко переживав невдачу, в черговий рай посварився з Disney і хотів все це закінчити. Але коли Netflix запросив його зняти серіал «Венздей» й дав те що Тім так любить — повну свободу — режисер не зміг відмовитися. Так Бертон залишився у справі й тепер знову повернувся до витоків.
Окрім харизматичних трикстерів, кумедних та не дуже чудовиськ, і комічних, лицемірних «простих смертних», у другому «Бітлджюсі» присутні типові головні герої для Бертона — самотні, незрозумілі, недолюблені, але вірні собі діти й дорослі. Цю тему й цих персонажів Бертон проніс через всю кар’єру — від першого до другого «Бітлджюса». І саме вірність собі — своїм казкам і вигадкам, ідеалам та коханим людям, мріям і навіть нічним кошмарам — допомагає цим героям ставати кращими, знаходити собі розраду та близьких і робить їх красивими. І не обов’язково це станеться за життя. Адже смерть нічого не закінчує — наче говорить Бертон — та й не така вона вже й страшна. І йому можна повірити, принаймні, на ті півтори години, поки ви будете у кінозалі.
Владислав ВЛАСЕНКО, «Вечірній Київ»