Киянка створила особливу техніку для намиста, що допомагають пораненим воїнам. ФОТО

Українки люблять намиста. Баламути, коралі, згарди, дукачі, пацьорки, шелести, кривульки, кризи, гердани — кожен регіон має свої особливі. І всі ці прикраси, які здавалося б можуть залишитися на старих фотографіях або концертних костюмах, зараз дуже популярні. Є чимало майстрів, які створюють як репліки давніх коралів, так і сучасні вироби за мотивами.

Киянка Оксана Постова створює намиста, які сприймаються як національні і водночас є унікальними, бо зібрані з різнобарвних ниток, кольори яких переплетені так, що нагадують вишиванки різних регіонів.

Мотанки — саме так називає авторка свої намиста, вони у прямому сенсі намотані і для кожної замовниці неповторні. Прикраси надягають на концерти учасниці Барокового Аматорського Хору — БАХ — це їхня родзинка.

Для Оксани Постової — це особливе хобі, що приносить задоволення від процесу, а разом з тим допомагає пораненим військовим. Усі кошти за намиста вона передає у фонд, що опікується пацієнтами одного з госпіталів у столиці.

Про те, як замилування канатами, мотузками, шнурами перетворилося у мистецтво, вона розповіла «Вечірньому Києву».

— Пані Оксано, ви працюєте у незвичній манері. Коли зародилася ця техніка?

— Конкретної дати не пам’ятаю, десь п’ять-сім років тому. Скажу чесно — це не традиційне етно техніка, а моя, авторська. Хоча, мені здається, що таке мало б бути вигадано раніше, бо це досить бюджетні вироби. Колись не кожна родина могла справити коралі, баламути чи дукачі для кожної дочки, бо каміння було дороге.

Колись можливо знайду час для того, щоб пошукати аналоги прикрас у інших народів. Водночас знаю, що схожі вироби є в української майстрині, що мешкає у Польщі.

— А що вас надихнуло чи навело на думку створювати такі намиста?

— Складових три. Перша — це яхтинг. Ми з чоловіком займаємося ним досить давно. Колись два роки вчилися цьому ремеслу, потім придбали невеличкий вітрильник. Не треба думати, що всі, хто мають яхту, то якісь багачі. У нас у клубі, що біля Українки, є яхтсмени, що не мають авто, а добираються на електричках та маршрутках.

Так от, коли я відкривала свій рундук, то милувалася багатством: шкоти, фали, фоліні, шкертики — всі ці різнокольорові мотузочки страшенно красиві. Крім того, всі яхтсмени дуже практичні, у нас нічого в «господарстві» не пропадає і мені дуже хотілося «приміряти» ці різнокольорові канатики до себе.

Друга складова — оздоблення карпатських чоловічих уборів. Але ф’южн із яхтових шкотів і гуцульських мотивів запустив Параджанов!

Для більшості він — геніальний режисер, для когось (як для режисера Романа Ширмана) «небезпечно вільна людина», а для мене — неймовірний рукотворець всього зі всього.

Потрапила я колись далекого 2008 року на виставку Сергія Параджанова. І це були не його фільми, а картини, колажі, зроблені зі шматочків порцеляни, вирізок з журналів, мережива, мушель, намистин, навіть з фольгових кришечок із молочних пляшок (якщо хто ще такі пам’ятає). Мені ці колажі так запали в душу! Можливо навіть не самі колажі, як ота свобода і невимушеність, з якою Параджанов використовував ну геть все, що мав під рукою.

Оте «используй то, что под рукою и не ищи себе другое!» (досі не можу знайти відповідника українською, хоча певна, що з нашою хазяйновитістю і практичністю щось таке має бути в народній мудрості. Зробила б мотанку тому, хто б знайшов такий відповідник!).

Тому коли мені в голову почала стукати ідея зробити прикрасу з яхтенних кінців і кольорових ниток, я все відкараскувалась від неї — та не буває намиста з ниток! —я враз згадала Параджанова і… зробила!

Скомпоновала першу «мотанку», а потім підключилася фантазія, яка випереджає всі мої фізичні можливості.

Зараз літо, у мене був час і натхнення, і я зробила чергову колекцію прикрас для хору БАХ в синьо-бірюзових кольорах, зрозуміло, що усім різні, різної форми. Ледве встигала за потоком ідей і зрозуміла, що треба зупинятися, бо можна творити до безкінечності.

— Ваші намиста носять учасниці хору БАХ, як почали з ними співпрацювати?

— Це цікава історія. Розпочалося все з яхтингу. Саме завдяки цьому хобі ми познайомилися з Наталкою Діденко, яка є учасницею хору БАХ і ініціаторкою того, що дівчата вдягали мої намиста на виступи.

Якось ми з чоловіком та друзями йшли у трансатлантичний перехід. Яхта була орендована і коштів на постійний супутниковий супровід не було, тож ми розраховували на «берегову підтримку» — хтось у Києві дивився, яка погода буде у нас на шляху протягом дня, надсилав нам повідомлення і, відповідно, до цього ми тримали курс.

В Атлантиці для вітрильників це дуже важливо, бо можна потрапити у штиль. Раніше берегову підтримку нам забезпечувала донька, але тоді у неї не виходило. Тож знайомі через знайомих порадили звернутися до синоптикині Наталки Діденко. Вона погодилася і під час подорожі океаном ми з нею списувалися. До речі, прогнози були дуже точні, ми завжди ловили вітер. Коли повернулися з мандрівки, то зустрілися з Наталкою Діденко, познайомилися і подружилися. З її легкої руки і БАХ носить мої намиста.

— У вас уже є тематичні колекції?

— Мабуть, десь так кутюр’є створюють колекції — осмислюють форму і колір. Мені було б цікаво побачити дівчат у цих прикрасах, це буде цілісна картина.

— А які нитки використовуєте?

— Люблю працювати з різними кольорами, формами, фактурою. Купую акрил, муліне, ірис, а зараз багато матеріалів приносять друзі, сусіди, чи передають знайомі через знайомих — різні залишки і клубочки. Нитки мають різну фактуру: шовковисті, матові, тонші, товщі, трохи інший відтінок і композиція «грає» вже по-іншому.

Працюю вдома і все це розрослося до такого рівня, що чоловіку довелося звільнити куточок у бібліотеці, щоб розмістила свої скарби в одному місці, бо вони заполонили всю квартиру.

— Ви й самі носите свої мотанки? Є такі, що не продаєте?

— У мене є коробка зі своїми намистами. Звичайно, там перша мотанка, зараз на неї дивлюся і вона така простенька. Є там і намисто, що зробила моя внучка. Марусі було десь шість років, коли вона створила перше намисто. Не думала, що у дитини вистачить терпіння і ретельності. Але вона сіла і свої три низки змотала.

Також є намиста, які робила під той чи інший одяг. До речі, торік під час концерту хору БАХ у Пирогові у мене була авторська виставка, на стенді були намиста не для продажу, але підійшла жінка і їй приглянулося одне. Вона так наполегливо просила, що я зрештою змирилася — значить, щось людину зачепило і їй дійсно треба.

— Вас можна зустріти на виставках майстрів чи ярмарках?

— Рідко. Хоча нещодавно брала участь у колективній виставці у Лаврі. Там познайомилася з двома своїми тезками. Ксеня Ковальова і Оксана Павлова фантастичні мисткині. Одна працює у техніці вибійки, а інша з полімерною глиною. Виявилося, що наша творчість гармонійно доповнює одна одну.

У ярмарках участі не беру, бо вже досягла межі своїх можливостей — працюю у сфері далекій від мистецтва, а мотанки — це хобі, що монетизоване на війну. Фізичні можливості дозволяють робити рівно стільки, скільки отримую замовлень. Більше робити не зможу, бо це для мене стане некомфортно. Я відповідальна і коли хтось замовить під конкретну дату, до дня народження мами, наприклад, то я сидітиму, пихтітиму, але зроблю.

А коли після першої виставки на мене посипалися замовлення і зрозуміла, що перетворилася на мотальний станок. Боялася, що у через це можу втратити задоволення. Не хочу перетворювати своє хобі у бізнес.

— А як ви ставитеся до того, що ваші намиста копіюють?

— Я свою техніку не запатентувала, не вважаю це за доцільне. Із задоволенням ділюся секретами створення мотанок. Щоб пояснити принцип роботи достатньо 15 хвилин — все, далі фантазія майстра. Знаю, що одна із хористок БАХу почала плести такі намиста — тішуся, що людям подобається. Це ж прекрасно, бо все одно однакової мотанки не вийде!

— А що робите, коли хтось переконливо просить «саме таку» копію?

— Тільки коли точно знаю, що намисто поїде в інше місто або країну. Мені здається, що некомфортно зустріти людину з такою ж прикрасою, тому я чітко відслідковую, де мотанки знаходяться. Якщо з одного міста, то пропоную трохи змінити колір, форму.

До речі, знайомі колись розповідали, що бачили кольє в десять разів простіше, але в 5 разів дорожче. Я на це не зважаю, бо мої роботи — це задоволення для себе, замовниць і благодійність.

— Ви розповідали, що кожне намисто неповторне.

— Спочатку намисто зробила собі, потім сестрі, доньці, внучці, племінниці, подругам. Добре їх знаю, що вони носять, яка форма прикрас їм пасуватиме. Також завжди звертаю увагу на колір волосся, очей, щоб підкреслити їх.

Отримую задоволення від того, коли людина вдягає мотанку, і починає світитися. У мене є ще одне дуже давнє захоплення — танцюю в університетському ансамблі, тож усім колегам по танцях зробила і подарувала по мотанці на день народження. Так, принесла подарунок подрузі Даші, вона вдягнула і просто ясочка — усі помітили, яка вона зеленоока. Для цього просто використала декілька ниток потрібної барви.

Незнайомим людям робити важче, у таких випадках розпитую замовника, прошу фото, аналізую, що людині пасуватиме — це вже робота. Тому з обережністю підходжу до таких замовлень. Проте не відмовляюся.

— Кошти від проданих намист ви передаєте на благодійність?

— Так, 100% коштів передаю у наш маленький фонд старого Печерська. Ми з сусідами знайомі по 30 і 40 років, довіряємо одне одному. З початком повномасштабної війни створили свій фонд, він не оформлений — увесь на довірі. У перші дні лютого і березня 2022 року волонтерила на військовій кухні, а сусіди допомагали хто чим міг. Якось щось попросила у сусідській групі, все принесли і закрутилося…

Наш фонд маленький, робимо те, що можемо. Зокрема, мої крайні намиста стали тушонкою для одного з госпіталів. Лікарі там фантастичні, «збирають» наших поранених хлопців, як лего, ставлять на ноги, і дехто знову повертається на фронт. Але от харчування таке, що просто слів немає. Хлопці, яких далі переводять у інші заклади вже на реабілітацію у Тернопіль чи Львів, і з якими ми продовжуємо підтримувати контакти, зізнаються, що у Києві їх годували найгірше.

Ще до 22-го року хтось вирішив, що їжу у цю лікарню будуть привозити із кухні, що розташована на лівому березі. Уявіть, величезна лікарня не має своєї кухні, а от кейтерінг виявився невдалим — харчі часто привозять холодними, і це в кращому випадку. Тому ми закуповуємо хлопцям тушонку, бо треба ж на чомусь одужувати.

Крім того, тим, хто тільки поступає із пораненнями після стабпунктів, де теж ніяке харчування, ми закуповуємо домашні обіди у грузинській кухні, що у нас у районі. Знаємося з дядею Георгієм ще з Помаранчевої революції 2004 року, тоді він сам у маленькій яточці випікав хачапурі, ми їх купували і везли на Майдан. Те саме було у 2014 році. А з початку повномасштабної війни вже його внуки печуть хачапурі. Ця родина казала, що будуть допомагати, скільки зможуть. Також на Печерському базарі, де старожили всі один одного знають тоді, коли ми збираємося до хлопців у госпіталь, то маємо складчину — хтось обов’язково принесе помідори, хтось огірки. У нас повна довіра і взаєморозуміння для кого і для чого ми це робимо.

— Пані Оксано, а чи є у вас цікава історія, пов’язана з вашими мотанками?

— З моїми мотанками ще нема, а от з намистами є.

Я люблю підтримувати традиції і створювати нові. Зрештою, те, що ми зараз добре знаємо, хтось колись придумав. Так от, коли народилася моя племінниця, а потім внучка, то на кожне Різдво і Великдень дівчатам дарували по низочці намиста.

У нас у родині люблять і шанують українські звичаї. У мене і сестри є строї, які нам перейшли у спадок від бабусі. Щось дошивали і докупляли і окрасою цього одягу є намиста. Моє дуже багате, красиве і дуже важке… Якогось року ми ходили по друзям і родичам колядувати і я цілий день носила коралі, потім лікувала шию після оцих півтора кілограмів… Але намисто має дуже ефектний вигляд. Дівчата чекають, коли і у них буде таке багате намисто.

Моя сестра, коли у неї з’явилася похресниця, теж почала дарувати на Великдень разочки. А якось перепитала мене, що не пам’ятає, щоб ми отримували такі презенти. То нагадала, що це мій задум, хоча зараз, через стільки років здається, що так було завжди.

Тож ми можемо бути творцями нових, гарних традицій, які передамо своїм дітям та онукам.

Наталка МАРКІВ, «Вечірній Київ»