Який був Київ нашого дитинства

З кожним днем зростає і розвивається наше прекрасне місто над Дніпром, стверджуючись у статусі найошатнішої і найпривабливішої із європейських столиць. Водночас стають надбанням минулого яскраві та неповторні сторінки її життя, невід'ємні від історії незалежної країни. Ми не маємо права забувати про них, адже той, хто нехтує минулим, позбавляє себе майбутнього.

Київ наприкінці 50-х років минулого сторіччя постає у моїх спогадах спокійним, негомінким, майже провінційним містом. Невисоким на зріст (будинки вище шести поверхів були рідкістю), із просторими вулицями, не переобтяженими машинами, із людьми, котрі надто добре пам'ятали війну й повоєнне лихоліття з його голодом, картками на хліб і цукор, водою, яку доводилося відрами набирати у Дніпрі.

За дефіцитом – на Євбаз

Жартівливу характеристику мого покоління втілено у дотепній фразі (вона краще звучить російською): “Я из тех людей, кто трогал батоны ложкой обувной”. Власне, жартівливого у цьому словосполученні, що, мабуть, звучить для молоді, як нісенітниця, не так вже й багато: колись до полиць у столичних булочних обов'язково прив'язували довгою мотузкою металеву ложку для взуття, за допомоги якої можна було перевірити, чи свіжа паляниця. Хліб тоді ще не обгортали поліетиленовою плівкою, яка з'явиться значно пізніше.

Сьогодні булочні зникають з київських вулиць. Не знайти й тих до нестями смачних речей, якими ласували батьки, бабусі та дідусі комп'ютерного покоління – «городських булочок» із хрустким «чубчиком», «жуликів» темного тіста із родзинками і, нарешті, неперевершених за смаком, вкритих коричневою, добре підсмаженою скоринкою пиріжків із печінкою або лівером. Їх продавали гострі на язик тітоньки з обвітреними обличчями на столичних базарах. А найколоритнішим із усіх київських ринків був, звичайно, Євбаз (Єврейський базар), що розкинувся на місці нинішньої площі Перемоги, яка колись іменувалася Галицькою. Єврейським базар називали тому, що здавна певними днями тижня тут дозволялося торгувати представникам відповідної місцевої громади. Тільки на Євбазі можна було почути фразу на кшталт: “От ти єврей, а я не спромігся...” (особливої популярності вона набула згодом, під час масової міграції частини корінних киян за кордон).

Чим лишень тут не торгували! Для Євбазу не існувало поняття дефіцит. Скажімо, у вестибюлі кінотеатру “Ударник” (пізніше “Перемога”), в кінці вулиці Чкалова, постійно крутилися молодики, котрі (про це знали навіть ми, малі) спекулювали запчастинами, поцупленими з мотоциклетного заводу.

Був товар – знаходився й покупець. На Євбазі промишляли циганки, кишенькові злодії – щипачі, крутилося чимало іншого сумнівного люду. Недарма ж місцевий гастроном на розі вулиці Дмитрівської у народі називали «босяцьким»…

Комунізм, але не для всіх

На початку шістдесятих у лексиконі наших батьків і вчителів почало все частіше з'являтися слово “програма”. На політінформації (їх проводили кращі учні класу щопонеділка) ми дізналися, що йшлося про програму побудови комунізму в СРСР, проголошену на з'їзді КПРС Хрущовим. Це прізвище було нам знайомим. По-перше, дочка Микити Сергійовича Рада свого часу вчилася у нашій 13-й середній школі. Фото дівчини, до речі, у доволі скромному вбранні, прикрашало стенд кращих випускників. По-друге, напередодні у кінотеатрах перед сеансами часто крутили хроніку про візит Хрущова до Америки. Глядачів надзвичайно тішив епізод, коли на запитання, як поживає, перший секретар вітально здіймав до гори схрещені руки: «Дай Боже, щоб ви так жили!». Бог, вочевидь, не був прихильним до головного атеїста країни – комунізму, як пообіцяв Микита Сергійович вже 1980 року, ми так і не дочекалися.

Втім, одного разу мені зустрілася людина, якій вдалося поглянути на комунізм зблизька. Це був кінодраматург Євген Онопрієнко, сценарист культового фільму “У бій ідуть одні “старики”. Якось у розмові Євген Федорович пригадав, що одного прекрасного ранку на початку 60-х (тоді авторові цих рядків вже виповнилося десять років), коли вся країна відзначала велике пролетарське свято, йому спало на думку піти на Хрещатик – подивитися на демонстрацію.

Одягнув вихідний костюм із орденом Вітчизняної війни (Онопрєнко був фронтовиком) і рушив пішки Брест-Литовським проспектом (проспект Перемоги), далі вулицею Леніна (Б. Хмельницького), опинившись врешті-решт біля центрального універмагу. Чому його не затримали військові, що перекривали своїми вантажівками центр міста у святкові дні й вимагали перепустки, залишається загадкою. Можливо, через те, що вигляд Євген Федорович мав цілковито начальницький – високий, ставний, сивочолий…

І от, кинувши погляд на вітрину універмагу, Онопрієнко застиг. Замість звичних, вкритих пилом манекенів, його очам відкрилася зовсім інша картина. За склом здіймалися на вишукано сервованих фуршетних столах гори делікатесних закусок, фруктів, виблискували золотом етикеток пляшки з коньяком і шампанським в оточенні кришталевих келихів. Масивні двері були прочинені, й наш герой, мов заворожений, ступив назустріч диву. Привітні офіціантки, котрі так і сяяли посмішками, запропонували пригощатися. Євген Федорович не забарився і, хильнувши кілька чарок вірменського коньяку, закусивши бутербродами з ікрою та сьомгою, перебував у стані святкового піднесення.

І, можливо, все і надалі було б прекрасно, якби не одна прикра дрібниця. За усталеною звичкою, потягнувся Женя до кишені, аби розрахуватися. То було фатальною помилкою. Ніби з-під землі довкола виросло декілька атлетичних фігур у цивільному, яких цікавило лише одне: а що він, власне, тут робить? Ну звідки було знати наївному сценаристові, що цей окремий куточок комунізму розрахований лише на обраних, котрі вітали демонстрантів з головної трибуни (у ті роки її розміщували неподалік центрального універмагу). Власне, вони вже давно користувалися перевагами цього соціального устрою, який, як відомо, не передбачає обігу банальних грошових знаків.

А от решта жителів нашої великої країни обійтися без них аж ніяк не могла. І дуже зацікавлено поставилася до грошової реформи 1961 року. Але про цю сторінку київського дитинства – якось іншим разом.

Нагадаємо, яким був Київ під німецькою окупацією за спогадами сучасників.