Нагадати світовим правозахисникам про їхню місію
Російський полон – це, можливо, найгірше, що з людиною може статися на війні, а може і найгірше з того, що може статися в принципі.
Повернення звідти – це повернення з глибин пекла. Україні до цьогорічного Дня Незалежності вдалося визволити з російського полону ще 115 наших воїнів. Велика радість для їхніх родин і побратимів, і для всієї нашої країни, адже ми хвилюємося за долю наших воїнів. Однак за кожною сотнею звільнених – в рази більше тих, кого не випускають із російських катівень.
Не слід забувати і того, що цей – уже 55-й – обмін полоненими вкотре відбувається без героїчних «азовців». Досі немає жодних офіційних пояснень цій жахливій прогалині, і чому їхні дружини і друзі вимушені знову і знову виходити на центральні вулиці Києва, нагадуючи, що наші герої і досі не звільнені.
Фракція «Європейська Солідарність» у Київраді звернулася із закликом до Верховного Головнокомандувача – посприяти якнайшвидшому поверненню усіх українських військовослужбовців додому.
Передовсім ідеться про те, що держава має посилити тиск на міжнародні організації. Лишень погляньте, як всі ці експерти з прав людини б’ють на сполох, коли українські сили беруть в полон яких-небудь чергових російських «чмобіків», кинутих напризволяще російським же командуванням: кожен жест, кожне слово наших військових розбирають на атоми під мікроскопом!
Страшно уявити, як панікуватиме міжнародна спільнота, якщо комусь із російських полонених не дадуть сметани до борщу! Натомість невимовні, нелюдські, жахливі тортури, яких зазнають наші воїни в російському полоні, рідко коли отримують на міжнародній арені щось більше, аніж нервове знизування плечима від правозахисників і дипломатів.
Ми повинні порушувати питання полону частіше, гучніше!
Якщо в попередні роки Україна своїм прикладом спонукала Захід згадати про необхідність оборонятися і протистояти світовим диктатурам, то і тут, у питанні звільнення з полону, ми повинні стати прикладом і каталізатором. Ми повинні буквально змусити правозахисників виконувати свою місію, вимагати від російських окупантів доступу до наших полонених, належних умов утримання і зрештою – якнайшвидшого повернення додому!
Хотілось би уникнути суперечок, хто кращий, але ми повинні чітко розуміти, що прямо зараз урядом робиться недостатньо. За 2,5 роки повномасштабної війни з полону звільнено приблизно стільки ж людей, як і за 5 років президентства Петра Порошенка – 3270 (нині - 3520). Ніби як звільнених більше за вдвічі менший час – не так і погано, правда? Але біда в тому, що полонених за останні роки також в кілька разів більше, ніж це було за часів АТО, адже географічне поширення та інтенсивність бойових дій, кількість залучених сил значно-значно більші.
Визволення українських військових має бути одним із пріоритетів українського уряду, і наша фракція разом з усіма киянами прагне побачити чіткий план репатріації українських бранців – як і результативні зусилля з втілення цього плану.
Наостанок я повторю те, що ми регулярно чуємо на вулицях столиці: полон вбиває. А мовчання і зволікання покривають це убивство. Тому ми не можемо більше мовчати чи поводитися мляво. Усі наші люди мають повернутися на свободу, в Україну, до нормального життя.