Не про погоду, але про «синоптиків»

У моєму чаті зазвичай обговорюємо традиційні для таких майданчиків питання: години ремонту, роботу ліфта, проблеми з парковкою та де на цей раз «замінували» прибудинкову територію домашні улюбленці неуважних сусідів. 

Але повідомлення, яке я побачив сьогодні зранку у цьому чаті, а також ранковий допис у фейсбуці моєї колеги-професора змусили мене взятися за цей допис.

Воно сповіщало мешканців нашого будинку, що «напроти КПІ в сторону Шулявки  розташовано блокпост…», потім повідомлення виправили і замість блокпост вказали, що «на КПІ та Університет пішов дощ з градом і рух ускладнено…» Надалі на зауваження, що «ця інформація в чаті будинку є недоречною», повідомлення про блокпости замасковані під повідомлення про погоду видалили. Водночас дискусія з цього приводу в чаті тривала більш ніж пів дня, і завершилась, як не дивно, — на користь «синоптиків». Таким фінальним дописом, цитую мовою оригіналу: «У нас на Новый год решили ловить диверсантов в торговых центрах, супермаркетах, вокзалах и больницах…» Що тут сказати, не було жодного бажання не те що коментувати, а навіть захотілося з чату видалитись…

Але коли відкрив фейсбук і побачив вищезгаданий допис колеги зі скриншотами окремих чатів, зрозумів, що таких «синоптиків» вистачає не тільки в моєму будинку. З’явились навіть окремі «синоптичні чати», які навипередки повідомляють про «град біля виїзду на Шкварівку, дуже багато опадів на Львівській площі біля Хлібного, люди вибірково виходять на дощ на Берестейці, а ось на Чернігівській - ясно». Креативно, звісно, але сумно, якщо не сказати — соромно.

Чому так сталося, що на другий рік війни ми починаємо лякатися і зневажати наших військових?! Тих людей, які встали на захист країни, які зробили і роблять  усе, жертвуючи власним життям і здоров’ям, щоб багато хто із нас зміг повернутись додому, в Київ, зокрема… 

Я добре пам’ятаю 2014 рік, коли після початку агресії на Сході і анексії Криму в нас з’явилася особлива шана і повага до наших військових. Пам’ятаєте відеоролики, коли українські військові заходять, здається, в аеропорт і їм стоячи плескають всі хто там є. У мене і досі збереглися ті відчуття глибокої поваги й подяки за те, що я можу жити, працювати та власне писати цей пост…

Так, я не відчуваю особливої радості, коли мене щоразу зупиняють на блокпосту на виїзді з Пущі Водиці (він там, до речі, з самого початку війни), але я точно в цей час не переживаю за власне життя чи то безпеку. У тому числі і тому, що я мав досвід в липні 2014-го виїжджати з родиною з Донецька через блокпости так званої ДНР. 

Не хочу навіть згадувати чи тим більше порівнювати… Всі хто після ворожого діставався до українського блокпоста чи то у 2014, чи то у 2022 роках,  впевнений: ви добре пам’ятаєте свої відчуття?! Так що тоді з нами усіма сталося, що ми порівнюємо наших військових з непогодою: громом, градом чи то грозою?! Якщо вони і мають такими бути, то виключно стосовно нашого підступного ворога.

Я не ідеалізую військових: вони такі самі люди як ми, які теж можуть помилятися чи то не завжди контролювати емоції, але це НАШІ військові!

На мою думку, те, що зараз відбувається, — це концептуальні помилки державної комунікаційної політики, яку під час війни (яка, на жаль, виявилась довшою ніж очікувалось), треба вести не тільки в національному телевізійному марафону, але і у месенджерах — зокрема, й у будинкових чатах. Тому, спробую допомогти державі…