Я прийшла у владу з мрією і метою – змінювати правила гри
За 9 місяців, колектив став для мене рідним. Ми разом пройшли низку випробувань, зробили багато чого неможливого, а це дуже згуртовує та надихає. Всього, що було зроблено за рік, не перелічити, годі й намагатися. Тому сформулюю в якості підсумків свої узагальнені враження від людей, з якими стикнулася в новому для себе статусі – держслужбовця і очільника Департаменту.
Перша численна категорія починає і закінчує словами «держава має підтримати...», «місто має надати кошти...», «Департамент повинен профінансувати...». Продовження фраз залежить від конкретного «плакальника», але загальна ідея зрозуміла: культурі всі щось винні. Просте питання: звідки треба забрати гроші, щоб віддати їх культурі? – дуже ображає людей цієї категорії. А мені й справді цікаво: в кого? У лікарів? У педагогів? Припинити ремонтувати дороги, рятувати залишки ЖКГ? І замість цього почати будувати сучасні концертні зали та музеї? Вибачте, але я не впевнена, що платник податків – а це, як ми пам’ятаємо, єдине джерело так званих «державних грошей» – погодиться з такою системою пріоритетів. І, даруйте, але я його розумію.
Я не розумію, звідки в країні, що 30 років тому ніби розпрощалась з соціалістичною утопією, живе та процвітає ця суто інфантильна патерналістська ідеологія. Я вважаю, що культура створює цінності, які потрібні та чогось вартують. Можливо, не для всіх, а для певного кола людей – більш чутливих до мистецтва, схильних до складних радощів та унікальних задоволень. Та менше з тим, це цілком самодостатня царина людської діяльності.
Переконують мене в цьому люди другої категорії - яких, на щастя, я теж зустрічаю мало не щодня. В них теж є своя мантра: «Ми б хотіли зробити...», «Ми хочемо створити...», «Ми готові допомогти...», тобто – діаметрально протилежна. Вони саме шукають участі у творенні культури, бо для них це важливо, вони, як кажуть, «мають час та натхнення». І що важливо – мають ресурси для цього. Всіляко сприяти таким людям – це те, чого я всією своєю управлінською душею бажаю. Але законодавчо врегульованих інструментів для співпраці з ними – обмаль. І ті, що є – суцільна казуїстика, прорватися крізь яку коштує років бюрократичних тяганин, і яка відіб’є будь-яке бажання мати діло з державою.
А я прийшла у владу з мрією і метою – змінювати ПРАВИЛА ГРИ. Через дев’ять місяців на посаді я вже добре розумію, які правила треба змінювати в першу чергу. Саме ті, які заважають залученню приватних інвестицій у комунальну та державну культурну мережу. Тож зміна правил – це законотворчий процес, який треба починати і доводити до кінця – до прийняття Закону про меценатство, змін до законів про концесію, про культуру тощо. Ані в мене особисто, ані у Департаменту немає юридичного ресурсу на цю роботу, а він потрібен. Проте є експертиза та готовність брати на себе відповідальність більшу, ніж це передбачено Положенням про Департамент культури.
Тому в мене є ідея, об’єднати тих, хто теж зацікавлений у змінах і готовий надати професійну допомогу у розробці документів, у неформальний дорадчий орган при Департаменті – такий собі ПроКультКлуб, як його називаю. Він має поєднати культуру, професіональний менеджмент та цивілізований лобізм у єдине ціле, працюючий механізм, що генеруватиме РІШЕННЯ, а не раз у раз ставити одні й ті самі питання. Тож щиро запрошую професіоналів до співпраці. Дзвоніть, пишіть, приходьте – нам треба ще дуже багато чого зробити, аби київська культура стала дійсно столичною та європейською.