«Моє завдання — зробити життя ворога складнішим»: історія київського аеророзвідника
Киянин Дмитро Гарбулінський пішов добровольцем у перші дні повномасштабного вторгнення. Пройшов піхоту, служив снайпером, а нині командує взводом аеророзвідки 241-ї бригади територіальної оборони. Про зміну військової спеціальності, полювання ворога на дронарів і роботу розвідки з неба він розповів «Вечірньому Києву».
В Україні стартувала рекрутингова кампанія «Пілоти Півночі», покликана залучити нових фахівців до підрозділів безпілотних систем. Сьогодні дрони виконують дедалі більше завдань на фронті — від розвідки ворожих позицій до знищення техніки та перехоплення повітряних цілей. Відтак військо потребує людей, готових опановувати сучасні технології та застосовувати їх у бойових умовах.
До кампанії, яку започаткувало Регіональне управління Сил ТрО «Північ» ЗСУ, долучилися вісім окремих бригад територіальної оборони. Спробувати себе у військових спеціальностях, пов’язаних із безпілотниками, можуть як чоловіки, так і жінки. Попередній досвід не обов’язковий — майбутні оператори проходитимуть відповідне навчання.
У межах кампанії «Вечірній Київ» знайомить читачів із військовими, які вже працюють із безпілотниками. Вони розповідають про свій шлях до війська, особливості служби, підготовку та завдання, які виконують на фронті.
Один із них — молодший лейтенант Дмитро Гарбулінський, командир взводу розвідки роти безпілотних авіаційних комплексів 241-ї київської бригади територіальної оборони. Нині його відпустка добігає кінця, і він повертається на службу. У розмові з «Вечірнім Києвом» військовий розповів, як змінив піхоту на аеророзвідку, чому робота операторів дронів стала однією з пріоритетних цілей для ворога та що сьогодні найбільше цінує у своїй службі.
ВІД ПІХОТИНЦЯ ДО ПІЛОТА
— Як давно ви у війську і як ви мобілізувалися?
— Я киянин, служу з 5 березня 2022 року, добровільно пішов захищати Україну. В цивільному житті був керівником невеличкого підприємства, пов’язаного з будівництвом, працював також івент-менеджером. І до армії не мав жодного відношення. За освітою — інженер авіаційного обладнання літака Іл-76. Навчався в Національному авіаційному університеті. І саме це мені зараз допомагає, адже розумію авіацію, як вона працює, особливості польоту літаків в погодних умовах, як правильно побудувати маршрут.
— Від самого початку війни ви були дронарем?
— Ні, починав у піхоті, працював на всіх напрямках бойових дій, єдине, що не попав за «ниточку» — за східний кордон. Перші півроку служби був командиром піхотного стрілецького відділення. Потом перевівся у відділення снайперів. Майже три роки займався високоточною стрільбою, мав результати. Також вів розвідку. Та й зараз веду розвідку, але вже з неба, на лінії бойового зіткнення.
— А як ви перекваліфікувалися?
— Досить просто. Приємно, що керівництво в бригадах Територіальної оборони нас чує, і важливо не боятися сказати про себе. От я і сказав: «Я втомився. Я не вивожу. Хочу перевестися в дронарі». А командир каже: «Чого ти будеш переводитися, якщо ти це можеш робити у нас?». І я спробував, адже моя освіта дотична до виконання таких завдань. Мені сподобалось, все виходило, отримую задоволення від роботи, служби. Сподіваюсь, що приношу користь.
У аеророзвідки, як ми її називаємо — «розвідкрил» — насправді є деякі особливості по навчанню. Не всі навчальні центри можуть підготовлювати екіпажі аеророзвідки. Існує дуже багато різних типів розвідувальних літальних апаратів, і в кожного виробника є свої особливості по навчанню.
Тому є загальне навчання, а потім ви залежно від наявності конкретних апаратів їдете до виробника на два тижні на навчання і вас просто швиденько навчають, видають сертифікат, і — погнали працювать.
— Чим складний той напрямок, де ви воюєте?
— Ну зараз він активний. Рівнини, поля, мала лісистість. Можливо, це нам допомагає, а з іншого боку це ускладнює логістику. Тому моє завдання — виявляти логістичні маршрути, чути «точки» пілотів ворога, виявляти, підсвічувати і фіксувати їхнє знищення.
Я особисто статистику не веду, але екіпаж працює ефективно. Виявляємо все — від руху ворожого особового складу до командно-спостережних пунктів на певній відстані від лінії бойової зони.
В тій місцевості маскування для нас надважливе. Зараз зеленка закінчилася, тому буде трошки важче, а загалом, в принципі, працювати добре можливо. Якщо ви всі обережні, акуратні, то у вас все вийде.
НАЙКРАЩИЙ РЕЗУЛЬТАТ — «ЗНЕСТИ» КОМАНДНИЙ ПУНКТ ВОРОГА
— А ворог на вас сильно полює?
— Так. Дронарі для нього стоять в одному ланцюгу з такими засобами, як бронетехніка, артилерія… Я пережив досвід піхоти, коли ворог виявляв конкретну позицію, конкретно тебе. Це дуже гучно і специфічно, коли ти розумієш, що хочуть вбити конкретно тебе.
— На якому крилі ви мрієте літати? Або ж — який апарат зараз вважається серед професіоналів найкращим?
— Нині через розширення підрозділів ППО противника, великою номенклатурою перехоплювачів, мені немає різниці розмір чи назва нашого «крила». Теоретично різниця звичайно є — великі «крила» можуть літати вище і довше, але зараз активний час польоту значно зменшився через активізацію ППО ворога і у великі апарати легше поцілити. Як тільки нам подають інформацію, що ворог планує або вже піднімає перехоплювач, ми одразу розвертаємось і відлітаємо. Тому, що наш апарат коштує грошей. А це все державні кошти.
— Скажіть, будь ласка, які найважливіші цілі вам вдалося розвідати, а потім їх вразити?
— Напевно, це командно-спостережні пункти. Тому, що центр прийняття рішень, насправді, це не один танк чи гармата. Як тільки ворог втрачає командно-спостережний пункт він втрачає керування, взаємодію з іншими підрозділами, з’являється велика діра в обороні противника. Це дуже важливо. Адже вибити танк — то звичайно добре, але ворог привезе з заводу ще один. А ми вибили командно-спостережний пункт із 100 людьми. Де вони знайдуть нових досвідчених офіцерів, які вміють швидко налагоджувати взаємодію, роботу підрозділів, і вдало цим всім керувати?
— Яким результатом чи випадком ви найбільше задоволені або найбільше пишаєтеся?
— Важко сказати, тому що ситуацій багато і всі вони особливі, стресові, критичні, тому виділити якусь одну, напевно, неможливо. Мені нема різниці чи в піхоті відбив штурм, чи я в складі екіпажу виявив якийсь логістичний маршрут ворога, адже і те, і те принесло користь. І як доживу до кінця війни скажу, що пишаюсь своєю роботою.
— Тобто дожити до кінця війни, а потім що?
— Про майбутнє не думаю. Напевно, треба жити і думати, як зробити так, щоб ворогу стало завтра складніше. Гадаю 90% військових живуть одним днем. Мені здається, що всі люди до чогось прагнуть, у щось вірять — у щось своє, особисте…
Читайте також:
Катерина НОВОСВІТНЯ, «Вечірній Київ»