Від окопів до равликової ферми: як українські ветерани будують нове життя
Об’єднавшись після повернення з фронту, ветерани на Київщині створили равликову ферму, СТО та невеликий логістичний бізнес. Це більше, ніж робота чи підприємництво — це спосіб підтримати одне одного й навчитися жити після війни.
Під дерев’яним щитом — десятки маленьких равликів. Вони щільно обліпили поверхню, ховаючись від сонця й чекаючи вечірньої прохолоди. Ветерани обережно піднімають дошку, показують мальків і жартують, щоб ніхто випадково не наступив на майбутній урожай.
Тут узагалі багато сміються. Підколюють одне одного, сперечаються, хто більше равликів потоптав під час екскурсії, п’ють неспішно каву і без зайвих пояснень беруться до роботи. Ще зовсім недавно їх об’єднували окопи, бойові виїзди, обстріли та втрати. Тепер — громадська організація, равликова ферма, станція технічного обслуговування і дві вантажівки-рефрижератори.
Ці чоловіки створюють не просто кілька бізнесів. Вони вибудовують простір, у якому можна знову відчути себе потрібним, заробляти, підтримувати побратимів і повертатися до цивільного життя у власному темпі.
МРІЯ, НАРОДЖЕНА В ОКОПАХ
Равликова ферма працює лише перший сезон. На двадцяти сотках ветерани висадили близько двадцяти кілограмів малька їстівного равлика Helix aspersa Müller.
Ідея належить ветерану Віталію Хлєбнікову. Про такий бізнес він думав ще під час служби.
«Я давно дивився в бік равликів. Розумів, що це може бути прибутково. І чомусь дуже хотілося в село, хотілося спокою. У Києві вибухи, а тут тихіше. Коли працюєш, відволікаєшся від тих жахіть війни, які ще довго нас переслідуватимуть», — зізнається чоловік.
До повномасштабного вторгнення Віталій працював менеджером із продажу і ніколи не служив в армії. 24 лютого 2022 року сам пішов до Дарницького територіального центру комплектування.
«Спочатку мене не хотіли брати, тому що я ніколи не був в армії. Доводилося піднімати знайомих, телефонувати командирам. По-іншому потрапити туди не виходило», — згадує він.
Згодом Віталій став піхотинцем. Служив на Донеччині й Луганщині, тримав позиції практично впритул до ворога.
«Ми сиділи на нулі. До росіян було метрів сімдесят, ми навіть перегукувалися з ними. Були на таких гарячих напрямках, що не хочеться згадувати».
Загалом близько року чоловік провів безпосередньо в окопах. Під час ротацій до Києва разом із побратимами працював у протиповітряній обороні — чергував із кулеметом на дахах і збивав російські безпілотники.
«Піхотинцем на нулі було набагато важче. Штурмовики зайшли, виконали завдання, відійшли — якщо живі, то можуть трохи перепочити. А ти сидиш в окопі й нікуди не можеш піти. У тебе все летить, тебе штурмують, стріляють, а ти сидиш там і чекаєш своєї долі».
Після численних контузій Віталія списали зі служби. До колишньої професії він повертатися не захотів.
«Я не хотів знову спілкуватися з великою кількістю людей, працювати на когось. Після війни життя змінилося. Хочеться якогось спокою», — зізнається співбесідник.
Саме таким місцем для нього стала ферма.
«Бізнес бізнесом, але тут для мене важливіша суспільна складова — реабілітація хлопців. Спочатку ми працювали вдвох, а потім почали приїжджати інші. Їм так сподобалося, що самі сказали: „Давайте допомагати“. Приїжджають, усе роблять, навіть ночують тут. Село є село».
ВОЛОГА, КОРМ І РУЧНА ПРАЦЯ
Віталій веде між рядками рослин і пояснює: равлик лише здається невибагливим. Насправді на його ріст впливає чимало факторів.
«Найголовніше — це волога і їжа. Але загалом важливо все: і полив, і корм, і температура, і те, щоб равлик мав де сховатися від сонця. Якщо правильно все організувати, у нас він виростає дуже швидко».
У природі равлик може рости близько двох років. На фермі товарної ваги він досягає за три-чотири місяці.
«Це завезений їстівний сорт Helix aspersa Müller. Його вважають одним із найкращих, тому що він споживається практично повністю. Не потрібно окремо діставати печінку чи якось складно обробляти. Його варять і їдять. Дуже люблять таких равликів у Європі, особливо в Іспанії та Франції».
В Україні, додає ветеран, культури споживання равликів поки майже немає.
«У ресторанах вони є, але дуже мало. Наші люди ще не звикли їх купувати. Хоча це насправді дуже поживний продукт, у ньому близько 60% білка».
На початку сезону поле засіяли перком — гібридом ріпаку та пекінської капусти.
«Для маленьких равликів це дуже смачно. Коли вони тільки ростуть, ця трава для них — як материнське молоко. Вона добре засвоюється. Приблизно через місяць ми вже переводимо їх на спеціальний комбікорм для росту».
До складу корму входять поживні речовини, необхідні не лише для набору ваги, а й для формування міцної мушлі.
«У кормі є все потрібне для росту і для панцира. Приблизно за три місяці равлик уже доростає до товарного вигляду».
Увечері на фермі вмикається система поливу. Равлики виповзають зі схованок, рухаються між рослинами і піднімаються на дерев’яні щити. Удень ховаються під ними від сонця.
«Вони люблять вологу. Тому полив дуже важливий. Але й перелити не можна — усе має бути правильно розраховано».
Коли равлик доростає, на краю його мушлі з’являється характерний загин — так звана губа.
«Вона завертається, як козирок. Це означає, що равлик уже дорослий, товарний і готовий до споживання».
Збір урожаю відбуватиметься лише вручну, пояснює господар.
«По-іншому ніяк. Потрібно підняти кожен щит, вибрати всіх дорослих равликів і перенести їх на спеціальні столи. Це дуже трудомістка робота, тут потрібно багато людей, тому що равликів тисячі».
Після збору вони ще кілька днів проходять підготовку.
«Три-чотири дні равлик миється й очищується, щоб уже був готовий до реалізації. Потім його сушать. Він запечатує мушлю і впадає в біологічний сон. Після цього зберігається в холодильнику за температури близько плюс п’яти градусів і може транспортуватися».
Цього року ферма працює у тестовому режимі.
«Ми висадили двадцять кілограмів малька. Для цього поля це навіть малувато — можна висаджувати від тридцяти до сорока кілограмів. Теоретично звідси можна зібрати шість-вісім тонн равлика. Але все залежить від сезону».
Головна загроза — численні природні вороги.
«Їх усі люблять, бо вони смачні. Кроти, мурахи, птахи — усі поїдають равликів. Тому втрати обов’язково будуть».
Наступним етапом ветерани хочуть створити власне маточне стадо, щоб не купувати малька, а самостійно отримувати молодняк.
«Поки ми вчимося. Спілкуємося з іншими фермерами, переймаємо досвід, дивимося, як правильно готувати корм і доглядати. Це наш перший сезон. А далі хочемо і самі вирощувати молодняк, і продавати його іншим господарствам».
«ЩО РОБИТИ ДАЛІ?»
Історія ферми почалася не з бізнес-плану, а з розмови кількох списаних військових.
Голова громадської організації «Братерство захисників» Ярослав Ковтун у перший день повномасштабного вторгнення прийшов до Дарницького ТЦК. Служив у 126-му батальйоні 112-ї бригади територіальної оборони Києва.
Спочатку його підрозділ захищав столицю. Рота Ярослава тримала блокпости. Уже в травні військових передислокували на Донеччину.
«Ми прибули до Краматорська, захищали аеропорт. Потім були Святогірськ, звільнення Святогірська, бої в Білогорівці, Богородичному. Були втрати, були нагородження. Це була війна», — коротко говорить він.
Ярослав був головним сержантом взводу, заступником командира, певний час виконував обов’язки командира взводу.
За час служби отримав п’ять поранень. Остання важка контузія в Серебрянському лісі, поблизу Діброви, ледь не спричинила розрив аорти.
«Мене евакуювали через Дніпро до Києва. В Інституті Амосова встановили два аортально-клапанні протези — фактично замінили частину аорти та клапан».
У 2024 році після операції Ярослава списали.
«Поки я проходив реабілітацію, почали списувати багатьох моїх хлопців. І виникла ідея об’єднатися в громадську організацію. Назвали її „Братерство захисників“. А потім постало питання: що ми робимо далі?»
Так почали з’являтися ідеї ветеранських бізнесів.
«Ветеран, коли повертається, має знову відчути себе в соціумі. Він має заробляти для себе. Чому б не дати йому справу, бізнес, який він зможе розвивати? А ми будемо допомагати, тому що самі безпосередньо беремо в цьому участь».
Організацію створили троє ветеранів.
«Самі їздили до Міністерства юстиції, подавали документи. Нічого не вміли. Нам допомагали, бо всі ці статути й правління — я, наприклад, узагалі не дуже вмів таке писати».
Сьогодні «Братерство захисників» налічує понад 120 учасників. Серед них — більш як 40 ветеранів, а також члени їхніх родин і волонтери.
«У нас є військові зі 112-ї, 110-ї бригад, з „Айдару“, з інших підрозділів. Це люди з різних кінців України, з якими ми зустрічалися на лінії зіткнення, у прифронтовій зоні чи шпиталях».
Понад десятьом ветеранам організація вже допомагає реалізовувати бізнес-ідеї та писати грантові заявки.
«ТИ НЕ ПОВЕРТАЄШСЯ З ВІЙНИ ТАКИМ, ЯК БУВ»
Один із засновників організації, ветеран Віталій із позивним «Робін», називає себе універсальним піхотинцем.
«За військовою спеціальністю я стрілець-снайпер. Але вважаю себе окопним щуром, тому що більшу частину часу просто сидів в окопах», — жартує чоловік.
Повернувшись із фронту, він не зміг повернутися до колишньої роботи, хоча там на нього чекали.
«Мене навіть власник компанії запрошував назад. Але там безпосередня робота з людьми, а в нас зараз є проблеми зі спілкуванням із цивільним населенням. Дуже часто виникають спірні питання, є агресія від людей. А я боюся своєї реакції на агресію».
Ветеран зізнається: після війни постійно доводиться контролювати себе. Віталій не приховує, що після звільнення багатьом ветеранам складно користуватися громадським транспортом, заходити в метро або перебувати серед незнайомих людей.
«Ти не розумієш, де знаходишся. Не можеш їхати в транспорті, не зайдеш у метро, трамвай чи тролейбус. Не те щоб тобі страшно — ти просто не довіряєш нічому навколо».
Власною стратегією відновлення ветерани називають спілкування з рідними та з людьми, які пережили схожий досвід.
«Коли ветеран починає замикатися в собі, його треба повернути в таке середовище. І він просто розквітає на очах».
Іноді побратими просто приїжджають до того, хто перестав виходити з дому.
«Бувало, сидить удома, йому погано. Ми витягнемо його, вип’ємо кави, поговоримо. А потім дивишся — у людини обличчя стає світлішим».
Перші місяці після повернення «Робін» називає особливо складними.
«Фронтовик зазвичай трохи видихає десь через півроку. А ці півроку він може нічого не хотіти, нічого не бачити. Деякі навіть не говорять. І в цей час дуже важливо, щоб поряд були свої».
СТО ДЛЯ АВТОМОБІЛІВ, ВІД ЯКИХ ВІДМОВЛЯЮТЬСЯ ІНШІ
Равликова ферма — лише один із напрямів роботи організації. Ветерани також відкрили станцію технічного обслуговування.
Ідея виникла з практичної потреби: потрібно було ремонтувати власні автомобілі й машини побратимів, які продовжують служити.
За цей напрям відповідає Микола Куїч. Він пішов на фронт у 18 років, залишивши навчання в коледжі.
«Я вивіз майбутню дружину, її маму, свою сім’ю за кордон. А потім сказав, що мені тут більше нічого робити — треба захищати. Прийшов до старших хлопців і сказав: «Беріть мене із собою, бо я від вас не відчеплюся».
Разом із побратимами Микола пройшов шлях від Дарницької територіальної оборони до бойових позицій на Донеччині й Луганщині. Після контузії, поранення спини та операції повернувся до цивільного життя.
«Ми розуміли, що треба ремонтувати і свої автівки, і машини хлопців. Думали-думали й вирішили відкривати власне СТО. Автівки побратимів інколи привозять у такому стані, що ніхто не хоче братися за роботу. Їх розбивають FPV-дрони, артилерія. А ми з того, що залишилося, можемо щось зібрати. Інші за таке часто не беруться».
На СТО працюють професійні майстри. Ветерани закупили підйомник та інструменти, вклавши власні заощадження і грантові кошти.
«Спочатку все починалося з власних грошей, які ми збирали ще під час служби або отримали після списання. Хтось допомагав. А ще ми за свої кошти ремонтували машини хлопцям, бо продовжуємо допомагати своїм побратимам».
Бізнес поки працює переважно сам на себе.
«Прибуток є, але поки все вкладаємо назад. Головне, що можемо ремонтувати військові машини і повертати їх хлопцям».
ВІД ПОЛЯ — ДО ПОКУПЦЯ
Ще один напрям — логістика. Чоловіки мають дві вантажівки-рефрижератори. Машини вже працюють на комерційних маршрутах, а в сезон зможуть перевозити охолоджених равликів до покупців в Україні або за кордоном.
За цей напрям відповідає Олександр Журавель із позивним «Танкіст».
Він був учасником Революції Гідності, а у 2014 році поїхав на Луганщину.
«Побачили, як „Беркут“ почав бити дітей, і поїхали на Майдан. А що робити? Хто мав їх захистити? У мене також син уже дорослий».
З Майдану Олександр вирушив на війну.
«Нам запропонували поїхати подивитися, що відбувається на Луганщині. Поїхали — і там залишилися».
Служив у «Айдарі», згодом — у територіальній обороні. За військовою спеціальністю Олександр — танкіст, механік-водій та інструктор. До війни він займався металобрухтом, а пізніше працював на вантажних автомобілях і обслуговував торговельні мережі по всій Україні. Тому логістичний напрям став продовженням його попереднього досвіду.
«У нас є дві фури. Це мій напрямок. Я до цього працював на машинах, обслуговував супермаркети по всій Україні. Тому все, що пов’язане з технікою і транспортом, мені близьке».
Разом ферма, СТО та рефрижератори утворюють майже замкнений цикл.
«Автомобілі працюють на звичайних маршрутах за договорами. А коли потрібно, приїдуть сюди, завантажать равликів і повезуть до покупця», — підсумовує Олександр.
ГРАНТИ ДАЮТЬ МОЖЛИВІСТЬ ПОЧАТИ
Для розвитку ветеранських бізнесів троє підприємців отримали по 200 тисяч гривень грантової підтримки від Києва.
Заявки писали самостійно після навчальних семінарів у Київ Мілітарі Хабі.
«Нам пояснили, як написати заявку, куди подавати, які документи збирати. Ми все занотували, зібрали докупи й подали. Жодних перепон не було. Навпаки, нам дуже допомагали в КМДА», — розповідає Ярослав Ковтун.
Він радить ветеранам не боятися звертатися по підтримку.
«Дуже мало ветеранів користуються такими можливостями, бо просто не знають про них. Я раджу звертатися і до міських програм, і подаватися через „Дію“».
Тепер організація готує заявки на більші гранти. Кошти потрібні для розширення ферми, придбання земельних ділянок, розвитку СТО та створення простору для відпочинку ветеранів і їхніх сімей.
«Ми хочемо зробити водойму, запустити раків, креветку, рибу, поставити будиночки. У першу чергу це буде для ветеранів. Щоб вони могли безкоштовно приїхати, попрацювати, відпочити й побути серед своїх».
Ярослав переконаний, що спільна фізична праця іноді допомагає більше, ніж тривалі розмови.
«Ми вже побачили на своїх хлопцях: праця гуртом на свіжому повітрі реабілітує. Вони краще спілкуються, менше думають про війну, у них знову з’являється сміх. Я вважаю, це найкраще, що може бути».
ОДИН У ПОЛІ НЕ ВОЇН
Надвечір на фермі вмикають полив. Вода дрібними краплями падає на рослини й дерев’яні щити. Після спеки равлики починають виповзати зі своїх схованок.
Поруч знову сміються ветерани. Хтось перевіряє поле, хтось говорить про ремонт чергової військової машини, хтось обговорює новий грант. Їхні плани значно більші за ці двадцять соток.
Вони хочуть створювати робочі місця для ветеранів, допомагати з бізнесами, ремонтувати техніку для фронту, облаштовувати місця відпочинку для побратимів і їхніх сімей. Але найважливіше вже відбувається тут і зараз.
Люди, які після повернення з війни не хотіли виходити з дому, знову працюють, сперечаються, жартують і будують плани. Не тому, що забули пережите. І не тому, що війна для них залишилася позаду. Просто поруч є ті, кому нічого не потрібно пояснювати.
«За мною хлопці», — коротко відповідає Ярослав Ковтун на запитання, звідки бере сили після п’яти поранень і важкої операції.
У цьому, схоже, і є головний принцип «Братерства захисників». Як в окопі, так і в цивільному житті: один у полі не воїн.
Також читайте:
- «Ми повернули грант податками»: у Києві ветеранський медцентр «Разом» відкрив філію на лівому березі.
Сніжана БОЖОК, фото Даша ГРИШИНА «Вечірній Київ»