Як створювали станцію метро «Золоті ворота»: зустріч з архітектором Вадимом Жежеріним

Нещодавно видатний український архітектор та киянин відзначив свій 80-річний ювілей.
У середині листопада з нагоди 66-ї річниці відкриття київського метрополітену у столиці відбулася авторська екскурсія станцією «Золоті ворота» за участі Вадима Жежеріна. Також зодчий поспілкувався з містянами у книгарні-кав’ярні book.ua, розповівши цікаві та маловідомі факти з історії спорудження станції, про свій творчий тандем із батьком — Борисом Жежеріним — та відповів на запитання учасників заходу.

Подію спільно організували мережа книгарень-кав’ярень book.ua, Національна спілка архітекторів України (НСАУ), екскурсійна агенція «Капітан Київ» та КП «Київський метрополітен».
Варто згадати, що у творчому доробку майстра — десятки знакових для сучасної столиці споруд. Серед них — інтер’єри станцій метро «Золоті ворота» та «Площа Українських Героїв», будівля Центральних залізничних кас на бульварі Тараса Шевченка, комплекс «Бессарабський квартал» (2000–2006 рр.), Спасо-Преображенський собор на Теремках та багато інших.
Від типового проєкту до образу стародавнього Києва

Спершу переможцем конкурсу з проєктування станції «Золоті ворота» стала московська проєктна організація «Метродіпротранс», яка мала створити типову для тих років станцію з масивними пілонами. Будівництво розпочалося у 1982 році й через складність робіт та фінансові проблеми постійно відкладалося.
Ситуація докорінно змінилася у 1989 році, коли новий головний архітектор Києва Микола Жаріков перевірив хід робіт і залишився вкрай незадоволений затвердженим проєктом, адже станція мала сірий та невиразний вигляд, зовсім не розкриваючи історичної значимості цієї місцевості. За його розпорядженням оздоблювальні роботи негайно припинили, а доопрацювання концепції доручили київським архітекторам Борисові та Вадиму Жежеріним.

Робота над «Золотими воротами» велася спільно з батьком — відомим українським архітектором Борисом Жежеріним (1912–2006), автором багатьох театрів в Україні та головного павільйону ВДНГ.
Спочатку планувалося обмежитися лише давньоруськими орнаментами, оскільки офіційна ідеологія все ще не дозволяла зображати святих, князів чи храми. Проте нова концепція викликала жорсткий опір: під час обговорень історики та архітектори виступили проти, а невдоволені художники навіть погрожували Вадиму Жежеріну блокувати його подальшу діяльність. Попри це, головний архітектор міста Микола Жаріков і перший заступник голови виконкому Микола Лаврухін остаточно схвалили проєкт сімейного тандему Жежеріних.

«На перших етапах ми шукали спільні точки перетину, адже кожен уявляв та замальовував собі щось своє, проте невдовзі ми з батьком зрозуміли, що нам треба знайти якісь важливі знаки. Архітектура складається не просто з простору, а з таких речей, як мозаїка чи колона. Батько сів намалював мозаїку, а я сів намалював колону. Тато взяв кальку, наклав, намалював фрагмент, а потім я намалював у цілому зал. Воно так і вийшло — як ті штангісти, з кількох підходів», — згадує з усмішкою пан Вадим.
Спочатку автори розглядали ідею відтворити фрагмент справжніх руїн давніх Золотих воріт, але згодом зрозуміли, що на транзитному пасажирському потоці це не спрацює.
Як створювалося оздоблення станції

Щоб втілити масштабний задум в умовах жорстких дедлайнів того часу, Вадим Жежерін запросив долучитися до проєкту своїх друзів-монументалістів — Григорія Кореня та Володимира Федька.
На самій станції серед бруду та будівельного хаосу працювати було неможливо, тому художники облаштували майстерню в будиночку у подвір’ї «Київпроєкту». Мозаїки викладали у спеціальних металевих формах на окремому поверсі, розкладаючи «картони» — ескізи в натуральну величину. За ними майстри викладали смальту один до одного, а потім монтували готові фрагменти в арки станції.

Архітектор із гумором нагадав, що всі постаті у підземці — це художня реконструкція, а не документальні портрети:
«Зараз нам показують по телебаченню, мовляв, ось Ярослав Мудрий. Але ж це виключно художній образ — ніхто не знає, як вони насправді виглядали, ми уявляли собі обличчя, пози, одяг», — розповідає зодчий.
Вадим Жежерін періодично доповідав головному архітектору міста Миколі Жарікову про хід робіт і приносив ескізи лише орнаментів. Інші зображення — із князями та храмами — навмисно нікому не показували, адже вони не вписувалися в панівні ідеологічні рамки, і влада могла все заборонити. Однак наприкінці 1980-х тотальний партійний контроль поступово слабшав, що й дозволило митцям реалізувати свій сміливий задум.

Напередодні відкриття художники зняли з мозаїк папір. Якраз у цей час на станцію з’явилася делегація на чолі з Миколою Лаврухіним. Побачивши величні образи давньоруського минулого, начальство залишилося в захваті.
31 грудня 1989 року відбулося урочисте відкриття станції метро «Золоті ворота». За спогадами Вадима Жежеріна, після мітингу перші пасажири, спустившись униз і оглянувши зали, раптом почали співати українські народні пісні.
Згодом, у 1991 році, постановою Кабінету Міністрів України творчий колектив авторів станції метро «Золоті ворота» було відзначено Державною премією України.
Авторські світильники та зникла люстра

Особливу атмосферу станції створюють унікальні освітлювальні прилади. За задумом, натхненим архітектурою Олексія Щусєва в Почаївській лаврі, світильники мали бути лаконічними, проте до їхнього створення долучилися майстри художнього лиття Станіслав Адаменко та Марія Ралко, які раніше працювали з Борисом Жежеріним на реконструкції оперного театру. Вони додали виробам більшої пишності.
Саме ці майстри виготовили й величезну три- чи чотириярусну центральну люстру у проміжному вестибюлі, яка була втричі більшою за світильники в нижній залі, але згодом вона містично зникла:
«Якось мені зателефонував знайомий і каже: „Люстри на ‚Золотих‘ немає“. — „Як це немає?!“ — здивувався я. Там же спеціальна лебідка стояла, щоб її спускати, були блоки, на яких вона висіла… Усе було продумано! Але її зняли вже тоді, коли станція була певний час в експлуатації — пояснили, що її надто важко обслуговувати. Досі не можу зрозуміти, навіщо це зробили, адже без неї зал тепер виглядає порожнім».
Як з’явився таємний надпис «Слава Україні!»

Один із найвідоміших секретів станції — напис «Слава Україні!» у проміжному вестибюлі між ескалаторами. Під час екскурсії Вадим Жежерін показав відвідувачам, де саме його шукати: на самій нижній червоній смужці мозаїчного фризу напис викладено зеленими літерами. За словами архітектора, мозаїка вже трохи припала пилом і потребує очищення.

Поява цього гасла наприкінці 1980-х усередині державного стратегічного об’єкта була неймовірною сміливістю. У той часдемократичний рух лише підіймався, радянська цензура ще жорстко контролювала ідеологію, а КДБ ретельно стежив за «благонадійністю». Будь-яке українське патріотичне гасло могло спричинити негайний арешт і знищення проєкту. Проте поява гасла стала ініціативою звичайних майстрів-мозаїстів:
«Ескалаторів ще не було, я піднімаюся туди по риштуваннях, і тут мене хапають будівельники: „Вадиме, пішли нагору, дивись, що ми зробили“. Це не моя вигадка — це вигадка українського народу в особі простого робітника. Потім, коли вже виклали, всі робітники бігали, показували один одному й читали. А приймальна комісія нічого не побачила, ну і ми, звісно, нічого не казали. Розумієте, що таке 1989–1990 роки: гасло офіційно з’явилося тільки в 91-му, хіба що у Львові раніше. Тому я розумів: якщо мене там не вбили внизу, то тут уже залишуся живий».
Пошуки білого мармуру та цегли для римської кладки

Вадим Жежерін також згадав, що робота над інтер’єром «Золотих воріт» тривала в умовах тотального дефіциту на зламі 1980–1990-х років. Заводи зупинялися, будівельних матеріалів бракувало, а здати станцію вимагали чітко до 31 грудня 1989 року.
«Я усвідомлював, що білого мармуру в Україні немає, не було і не буде, а без нього станція була б зовсім іншою. Мармур був тільки на Уралі. До третьої ночі ми дзвонили туди по прямих урядових лініях, розбудили директора заводу й почали домовлятися. Я перерахував потрібний обсяг у блоки, нам їх прислали, а розпилювали й обробляли ми їх уже на київських заводах під суворим контролем, щоб жоден блок не зник», — згадує ті буремні роки пан Вадим.
За його словами, непросто було й зі спеціальною вузькою цеглою для оздоблення арок за принципом давньоримської кладки (opus mixtum). Її довелося замовляти на підприємстві у Слов’янську — архітектор особисто їздив на завод і контролював випікання та доставку матеріалу до столиці.
Підземний простір на площі Українських Героїв та нічне вибачення чиновників

Вадим Жежерін згадує, що до роботи на станції «Золоті ворота» він мав вже великий досвід у проєктуванні станції «Площа Українських Героїв (тоді — площа Льва Толстого)» та реконструкції самої площі на початку 1980-х років. Але спершу все складалося не надто гладко, адже молодий архітектор запропонував нестандартне рішення — круглу нижню площу з отвором посередині для природного освітлення та фонтаном. Проте міське керівництво спершу сприйняло цю ідею вкрай негативно:
«Коли наш директор побіг із проєктом до Миколи Лаврухіна, тодішнього першого заступника голови міськвиконкому, а той йому каже: „Ти що, ідіот? Нам усього 700 тисяч дали на цей перехід, скажи своєму архітектору, що так робити не треба“. Також деякі представники „жартували“, що в той отвір падатимуть тролейбуси. Але згодом з’ясувалося, що за два тижні нам додатково виділили ще півтора мільйона фінансування на добудову об’єкта».

Вадим Жежерін згадує, що будівництво йшло у стислі терміни між двома парадами — з 9 травня до 7 листопада, із щоденними оперативками о восьмій ранку. Будівельники постійно вимагали спростити проєкт і зробити прямі кути замість заокруглених форм, проте архітектор не поступався.
Розв’язка настала в ніч перед відкриттям переходу о 10:00 ранку, коли Вадим Жежерін разом із робітниками власноруч викладав радіусні гранітні сходи:
«О другій ночі туди спустилася вся керівна комісія. І раптом чую за спиною голос Лаврухіна: „Так, я був неправий. Треба було зробити так, як у вас у проєкті“. Я обертаюся і кажу: „Миколо Васильовичу, як мені набридли ваші жарти. Прошу вибачити, але наступного разу ми працюватимемо так, як ви сказали“».
Таким чином зодчий із гумором нагадав тодішньому керівництву міста про місяці постійного тиску й спроб здешевити та спростити його задум — мовляв, наступного разу й справді зробимо «по-вашому», без архітектурних знахідок.
Нездійснений проєкт «Львівської брами»

Окремо під час розмови Вадим Жежерін згадав про роботу над проєктом станції «Львівська брама», будівництво якої розпочалося у середині 1991 року. Нижня платформа майбутньої станції вже була готова, проте головним і найскладнішим викликом залишалося проєктування наземних виходів та пересадкових вузлів.
Разом із фахівцями інституту «Київгенплан» архітектор підійшов до завдання комплексно. Вони переробили транспортну схему всього центрального ядра столиці — від Лук’янівки до Софійської площі. За задумом авторів, виходи зі станції мали не просто розвантажити поверхню, а створити нову логістику для всього району: передбачався вихід не лише на саму Львівську площу, а й глибоко вниз — в урочище Гончарі-Кожум’яки, у бік відроджуваного Воздвиженського храму та історичної забудови Подолу.

Проте реалізувати амбітний задум не вдалося. Через глибоку економічну кризи на зламі епох, брак фінансування та відсутність єдиного комплексного рішення міської влади щодо реконструкції самої Львівської площі будівельні роботи на об’єкті зупинили у 1996 році. Відтоді «Львівська брама» стала однією з найвідоміших станцій-привидів київського метро, яка й досі чекає на свій час.
***
Наприкінці зустрічі архітектора запитали, чи міг він колись уявити, що спроєктована в умовах тотального дефіциту й радянських заборон станція «Золоті ворота» здобуде світове визнання і регулярно очолюватиме рейтинги найкрасивіших підземок світу.
Вадим Борисович лише скромно усміхнувся: тоді творчий колектив не думав про титули — вони просто хотіли повернути Києву його справжню історію та душу. І, судячи з того, що й через десятиліття кияни та гості столиці зупиняються посеред залу, аби роздивитися мозаїки, їм це вдалося сповна.
До теми: Від станцій метро до храмів та готелів: Київ у проєктах архітектора Вадима Жежеріна.
Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»